Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Владлен Вікторович мене звати, – порушує тишу чоловік-бульдог.

Стримано киваю головою. У голові проскакує: «Невже батьки від самого народження готували його до цієї собачої функції? Це ж треба бути ідейним фанатом настільки, щоб дати дитині таке ім’я – Владлен, Владімір Ленін… Ти точно син придурків. Побачимо, куди відкотилося яблуко від яблуні…»

– То що, Андрію, як у вас, без п’яти хвилин дипломованого радянського лікаря, справи? – наче насолоджуючись своїм голосом, питає Цербер.

– Дякую, добре мої справи, Владлене Вікторовичу.

– Так-так… Це ви так думаєте, Андрію. – Витримує довгу паузу. – А я думаю, що справи ваші, м’яко кажучи, о-йо-йо-й… – дивиться в папку, шурхотить аркушами. – Грішків за собою не відчуваєте?

– Та грішки у всіх є, чому ж, – спокійно відповідаю. Бачу в папці стос паперів, написаних різними почерками. Невже доноси?

Кадебіст кидає на мене кілька швидких поглядів. З хрускотом розминає пальці. Нагадує тигра перед стрибком.

– На що ви натякаєте, Зайчук? Ви що, знаєте щось таке, що може зменшити вашу провину? Чи хочете повідомити про когось органи держбезпеки?..

– І в чому, по-вашому, моя провина, Владлене Вікторовичу? – Мій голос спокійний. Я впевнений, зі звичним усміхом.

Це дратує Цербера. Собаки не люблять усмішок: у їхньому тваринному світі це вищир, демонстрація суперникові сили.

– Я б на вашому місці не сидів тут із виглядом незайманої дівиці. Почнімо з того, що ви причетні до крадіжки колгоспного майна. – Вичікувально дивиться на мене. Трохи згодом продовжує: – Працюючи в студентському будівельному загоні, ви пішли проти волі Ігоря Кіндратовича й вкрали колгоспних гусей. Правда це? – Двома пальцями виймає з папки й підносить над столом списаний кострубатим почерком аркуш.

– Правда. Ми хотіли їсти. А Ігор Кіндратович про нас не дбав.

– Ну-у, це все ваші наклепи й намагання виправдатися. Ігор Кіндратович – перевірений член партії. Дуже багато робить для інституту й всіх нас. Тож світить вам тюремний строк. Та ще й не один… Бо, по-друге, ви однокласник Вергун Тетяни. Я знаю, що ви користувалися її послугами як валютниці. Так?

– Ні, не так, – спокійно заперечую.

– О-о-о, та в нас така тактика цікава… Заперечувати очевидні речі… – Цербер встав. Походив по кімнаті. Постояв, дивлячись у вікно. Поспостерігав за мною у вузеньке дзеркальце на віконній рамі поруч. Розвернувся й хряснув кулаком по красивому сучку стола переді мною: – Брешеш, сука…

Раптово спокійний та інтелігентний на вигляд чоловік перетворився на брутальну сволоту.

– Ти, засранцю сільський… Думаєш, потрапив сюди за протекцією й можеш зі мною так говорити?! Ні-і-і, так не вийде… Ні в тебе, ні в тієї хвойди арабської, твоєї однокласниці…

– Вона не хвойда, – спокійно вставляю репліку.

– О-о-о, так, так… Бо ти ж знавець хвойд, – бризкає слиною прямо мені в обличчя Цербер. – Ізабель Корадо – персональна проститутка сільського мачо…

Не знаю, яка сила підняла мене зі стільця й змусила завалити кулаком прямо в пику бридкому Церберу. Кадебіст схопився за обличчя й перелякано відсахнувся. Я попрямував до дверей. Цербер оговтався й почав вигукувати навздогін погрози:

– Та ти, сука, у мене організатором валютчиків підеш! Розмотаю так, що всі твої дружки з тобою полетять з інституту… Та твоя родина в тайгу до ведмедів поїде…

Це було занадто. Я розвернувся вже від самісіньких дверей. Цербер дістав іще один удар. Він перелякано затулився руками й заціпенів.

– Ти мою родину не чіпай. Не ті часи, зрозумів? А зробиш щось – пожалкуєш. Я терплячий. Знайду тебе. Не стане тобі місця на землі…

Я пішов до виходу. Ззаду почулося якесь металічне клацання. Я рвонув двері й опинився в коридорі. Куля застрягла з протилежного боку дверей.

Після злощасного допиту я зробив найтупішу, та дієву й помічну річ у житті – напився до мерехтіння в очах. Конче потрібно було перемкнутися, щоб не з’їхати з глузду. За ту годину, поки добирався до кімнати гуртожитку, у якій почав набувати свинського стану, у голові проносилися темні картини мого майбутнього. Тепер мене посадять. Тіло моє прикрашатимуть бандюганські наколки. Я стану особистим лікарем смердючого тюремного авторитета. Волі більше не побачу ніколи… Моїх вивезуть на заболочені промерзлі сибірські простори. Сестричка Марійка жалісливо скривиться, плакатиме й усе питатиме маму: «За що Андрій так із нами?..» Менші брати ніколи не здобудуть освіти. Щоб вижити, намагатимуться стати своїми серед чужих: будуть матюкатися, горлопанити «Ой мороз, мороз, не морозь меня…» і питимуть усе підряд – від самогонки до тройного одеколону… Тато валитиме ліс і навіть не приходитиме додому, щоб не бачити того всього. Мама, о-о-о, моя мама… Хоч би вона те все витримала… Моя Ізабель повернеться на свою Кубу, трохи поплаче й вийде заміж за того, хто найбільше схожий на її ідеального Фіделя Кастро. Далі їстиме свої ананаси й банани… А її улюблений банан уже ніколи не буде затребуваний…