Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Трохи згодом, коли я їхав у поїзді додому, зі мною заговорив худий і вимучений чоловік із сумним поглядом.

– Студент? – і продовжує на мій кивок голови: – Курити хочеш? – Витягує з надірваної кишені пачку цигарок. «Біломорканал» – найбільша пачка зі всіх, що продаються. І сигарети з неї найпекучіші – убивають і відганяють усе живе. І діаметр у них патронний – 7,62.

– Ні, спасибі, – відмовляюся. – Я майбутній медик. Куріння дуже шкідливе для здоров’я.

Чоловік якось гірко всміхається. Дивиться довгим поглядом у вікно, повільно розминаючи цигарку.

– Краще вже хай вона вбиває… Я будував оце, – тицяє пальцем у синьо-червону мапу побудованого каналу на пачці цигарок. Знаєш, де це?

– Десь на півночі?

– Північ. Гарне слово… Якби ти знав, як там холодно. – Чоловік крутить головою. Спогади даються йому важко. – Ми довбали ту мерзлу землю. Голодні… До крові в руках. І вівчарки навколо гавкали… Нас цькували ними, коли ми не витримували й падали перепочити. І українців там найбільше було…

– Але ж тепер уже всі вийшли, як і ви? – Цікавість переповнює мене.

Чоловік чомусь роззирається навколо. Нахиляється ближче:

– Ніхто не вийшов. Нас лише кілька… Коли вже залишалося пару десятків метрів прокопати, то… То нас усіх зігнали на дно того каналу й наказали дружніше довбати… Кінця-краю нашим людям у рові не було видно – тисячі… А самі взяли та й вибухівкою ту перемичку підірвали. Вода як рвонула шаленим потоком… Усіх поховала. Солдати по берегах з автоматів розстрілювали тих, хто намагався випливти. Я не знаю, як вижив і виповз звідти… – Чоловік замовк і втупив погляд у брудну долівку. – Я офіційно мертвий, хлопче… Бувай, мені час сходити, – простягнув на прощання руку, покручену артритом, і вийшов на невеликій зупинці.

У занімінні думаю про те, що така доля може чекати й мене. Чи вже не такий час? То чому не можна вголос говорити про ЦЕ? Я не хочу такого… А хто питає, чого ти хочеш? Ніхто. Нецікаво це нікому. Короткий і сухий ритм коліс поїзда: та-дих, та-дих… Сухий, як постріли. Такі ж короткі думки молотком стукають у голові. Наче забивають цвяхи у віко труни. У труні мої бажання, мої плани. Моє покручене дійсністю «я». Я – мураха під важким чоботом влади. Може, усе якось зміниться? А що можу зробити я? Поступово стаю інфантильним нуворишем радянського суспільства. Спочатку – цікавим, а потім – байдужим і з опущеними руками. З часом ненавидітиму всіх. І себе. Аж до бажання сплигнути зі скелі, щоб хоч на коротку мить падіння почутися вільним. Не знаю…

Поступово час стирав мою наївну мрію знайти у великому місті справжню свободу. Смішна людина, що зранку живе очікуваннями вечора, а ввечері – спогадами про ранок. Мої мрії про краще завтра ставали жалем за втраченим вчора. Де тепер моє «я» в цьому колі пошуків і очікувань? Ні село, ні велике місто не давали особистої свободи. Я їв, одягав, читав не те, що хотів би. Я волів би не знати нічого того, що відкрило мені очі на правду життя. Вона виявилася гіркою, несправедливою й болючою. Вона перевертала золоту пропорцію життя догори дриґом і душила його: щастя й радість ставали крихітними острівцями в океані сліз. Та я не можу поперти проти молодості, природної цікавості до людей і життя та оселитися десь відлюдником. У майбутньому я приречений стати ще однією маленькою цяткою, органічно вписаною у величезний сірий похмурий натовп однаково одягнутих однодумців. Кожен у ньому або є жертвою, або оберігає страшну родинну таємницю жертовних страждань. Мені здається, що кожен настільки звикся зі своїм болем, що несе його на лиці, як мітку. Усі жаліються одне одному, міряються своїми стражданнями й підсвідомо пишаються ними, як досягненням… Суцільне суспільство самозакоханих жертв-невдах. Те саме несуть у маси радянські фільми: страждання й терпіння. Еталоном стають книжки, що драматично й криваво описують муки інших. Щасливі обличчя з’являються на екранах лише після тривалої боротьби з чимось недозволеним – і знову доза страждань.

Чому люди не бунтують? Невже всі, знаючи ось таку страшну правду, переживши її на власній шкурі, принесли її у свої сім’ї і… І що?.. Наказали нащадкам мовчати. Жити мовчки, без спротиву. Терпіти насильство, людиноненависництво, ставати насильниками й людиноненависниками, щоб вижити. Їсти, пити, розмножуватися. Фіксувати вже генетично свою покірність владі й викривлену мораль, плодити собі подібних. Як оті третє-четверте покоління моїх старших сучасників. Стогнати й виконувати накази нашої унікальної держави. І не розуміти, чому, чому так? Усе навколо робив хтось, а вони… А вони натягнули личину страждальців, яка зрослася зі шкірою. Здається, старий Дарвін таки був правий: людина розумна успішно еволюціонує, намагаючись пристосуватися й вижити. Антропологічні зміни радянської людини очевидні. Усвідомлення того, що я поповню слухняну отару людиноовець, породжує відчай і якусь тупу ненависть. Хочеться негайно зірватися на комусь або втекти, щоб не чути, не бачити й не знати жорстокої правди минулого й мого майбутнього… Та вже пізно не знати. Уже обізнаний, як Адам після гріхопадіння. Єдине, чим можу розпоряджатися сам, – моє кохання. Нас з Ізабель ніхто не розлучить. Утім, як показав час, навіть це я не міг гарантувати.