Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Сі, сі… розумію. У нас на Кубі було схоже…

Роль дівчини Оксани, дочки Карася, виконує висока ставна красуня з оксамитовим сопрано. Моя Ізабель через широко розплющені очі, здається, вбирає голоси, неймовірні декорації й народні костюми. Час збігає швидко. Уся трупа на сцені вклоняється глядачам. Зал захоплено аплодує на біс. Сходами збоку квапиться до молоденької співачки Івасюк із букетом. Володя сходить, а до артистки впевнено крокує інший чоловік із великим кошиком квітів. Ізабель усе дуже подобається, і вона світиться від щастя. Виходимо в осіннє підвечір’я. Львів не бачив того, що ми. Він сірий і буденний. Переходимо дорогу, озираюся. Біля службового входу красуня співачка сідає в чорну «Волгу». Поодаль стоїть сумний Володя Івасюк. Ця картина залишає в пам’яті глибокий чорно-білий відбиток. Збоку Ізабель торкає мене за рукав. Тепер вона нагадує мою маленьку сестричку Марійку: у неї завжди сотня дитячих запитань, що хочуть непростих і розлогих відповідей.

– Андрі, то Росія не любить українців?

Раптом усвідомлюю, що не знаю відповіді. Мовчу, зводячи в голові докупи сільські перекази й красиві загальники про «п’ятнадцять республік, п’ятнадцять сестер», вбиті нам у голови в школі. Про таке нам там не говорили… Ніяк не можу видзьобати зернята правди. Ізабель запитально дивиться на мене. Боже, як багато слів сховали одну просту на перший погляд відповідь. Спрощую до мінімуму:

– Бачиш, Росія велика, дуже велика. І росіян більше. Ти ж знаєш: сильніший завжди перемагає. Колись не любили, а зараз ніби так… А може, українці надто терплячі…

Ізабель знизує плечима.

– Ні, Андрі, ні. Сильніший не завжди перемагає. Моя маленька країна перемогла великі Штати: маленьке може перемогти велике, може. Не треба терпіти. Треба захотіти. І в медицині все маленьке завжди перемагає. Хвороби починає маленьке. І віруси маленькі… Люди-велетні здаються перед ними, правда? Як довго терпіти, то можна померти!

Розумію, що вона права. Обіймаю й цілую в носик.

– Ти такий філософ, кохана… Так, маленьке завжди перемагає велике. І маленькі таблетки теж перемагають хворобу.

Та дівчина замовкає лише на мить. Її допитливий розум далі прагне відповідей:

– Ми, кубинці, не залежимо тепер ні від кого. А ви, українці, теж не залежите від Росії? Чи все так, як в опері, є й сьогодні?

У голові кружляють спомини про сільську історію із синьо-жовтим прапором, мою розкуркулену вчительку Надію Василівну, виселення наших бойків… Погляд ковзає по численних плакатах. На кожному обриси Кремля із зіркою. У натовпі навколо лунає російська мова. Усе добре побачила моя Ізабель. Просто мовчки киваю головою. І додаю:

– Є… Але ти ні з ким про таке більше не говори, добре?..

– Чому? – щиро дивується дівчина. – Це ж видно, то чому цього не можна сказати?

– Люба моя Ізабель, ти пам’ятаєш казку Андерсена про голого короля? У нас така країна, де всі теж говорять не те, що бачать. За правду в нас карають.

– Андрі, ти неправий. Ти забув кінець тієї казки: знайшовся маленький хлопчик, який сказав правду, а всі решта підхопили! Треба, щоб хтось почав. Як у нас Фідель…

– Ізабель… Я хочу кохати тебе, а не скидати короля. Тим більше, що їх у нашій країні дуже, дуже багато. І ці сучасні королі добре подбали, щоб їм ніхто нічого не сказав… А ти чого більше хочеш: щоб я скидав королів, як Фідель, чи щоб кохав тебе?

Моя красуня сміється й тягнеться навшпиньки для поцілунку. Цим я хотів би займатися з нею день і ніч. Її пружні губи створені для наших поцілунків, пристрасних і вигадливих, мов аргентинське танго. Тепер я не уявляю життя без неї. Наші почуття сильні, взаємні й загартовані буднями студентського табору. Дедалі частіше я думаю про одруження з Ізабель. Я кохаю її й ті оригінальні думки, які вона обстоює, але сьогодні радий, що дискусія закінчилася. А ще зрозумів, що мої знання справжньої історії схожі на суцільні дірки в головці твердого сиру. Є правда, а є гола правда, вам яку й скільки? Влада поставила дозатор на правду. І ота дозована правда в історії була так добре вдягнута в суб’єктивні думки тих, хто її писав, що нагадувала скарб, який Генрі Морган [9] Англійський пірат, губернатор Ямайки, лицар (1635–1688). закопав на острові Кокос: усі точно знають, що є, та ніхто не бачив – вірте на слово… Віра не знання. Згодом я отримав шанс їх поповнити.

У своїй зачиненій кімнаті ми напружено вслухалися в тріскотню громіздкого радіоприймача. Радіо «Свобода» розповідало про книгу російського письменника Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча він і наш сучасник, його твір заборонений у Радянському Союзі. Нещодавно книга була видана у Франції. Світ здригнувся від прочитаного. Від тих уривків, що їх озвучували по радіо, нам теж ставало моторошно. Люті пани доби кріпацтва ніяково тупцяли в тіні людиноненависництва радянського часу. Ми почули свідчення знущань над мільйонами людей у тюрмах і таборах. Це нагадувало катування й тортури фашистів. Почуте довго не виходило з голови.