Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Йому кинулася подавати сама Парасковія Петрівна, він наївся, ліг поспати і проспав півтори доби, після чого й ця пара зажила спокійно, мирно й без пригод, і більше аж до смерті своєї Павло Рубець із дому не тікав – причина тієї втечі залишається в таємниці, можливо, Парасковія Петрівна чимось йому допекла, а може, це був короткочасний сказ, який однак рецедивів більше не мав. Дітей подружжя мало небагато, всього трьох: одного сина і дівчаток-близнюків.

Таким чином, рештки своєї сили й енергії дід виклав на будівництво власної фортеці в Лісовичах, але так склалося, що жити в домі залишився сам – хоча й мав стільки дітей та жінку, але всі пробували в розсіянні, а деякі й повмирали, із синів перший помер (крім тих, що відійшли дітьми) Йоасаф, єпископ білгородський, однак помирати приїхав таки сюди, хоча сам тут ніколи не жив і це місце для нього не було обігріте споминами дитинства, тобто він повернувся не так у рідний дім, як до батька, пробув із ним кілька тижнів, ведучи душекорисні розмови; зрештою, висповідався в місцевого священика, попросив також батька покласти всі папери, які привіз із собою, собі під голову.

– Що то за папери? – спитав, як розказують, дід.

– Вірші, - відказав Йоасаф. – А коли точніше: віршовані молитви, писані у важкі хвилини мого життя. З ними й хочу відійти до Бога, коли зволить до себе прийняти.

– І ти, бувши в такому високому чині, – спитав дід, – бавишся віршотворством? Але ж то заняття для підлітків по школах?

– Всі ми підлітки, батьку, – сказав Йоасаф. – А хто, живучи в світі, перестає бути дитиною, з божої любові відпадає. Як сказав Дамаскин: "Стан невинності має в собі безсмертність і нетлінність. Стать же гріха приносить з собою і смертність, і тлінність".

Кажуть, що ці слова вельми вразили діда, і він згодом любив їх не раз повторювати.

– Але ж чому? – спитав.

– Бо людина, батьку, – мовив Йоасаф, – яка губить дитячість душі, тратить чистоту її. А без чистоти душевної доступитися до Господа годі – я це на собі перевірив.

Отже, старший дідовий син, а мій дядько, Іван, у чернецтві Йоасаф, приїхав не просто в отчий дім, як повернений блудний син, а бажав спасти душу, хоча за чином своїм мав спасати душі інших. Саме тут, у батьківському домі, віддаючись безперервно молитвам, він і прожив останні свої дні, тяжко страждаючи од важкої немочі своєї.

Двоє дідових синів, як я казав, Григорій та мій батько, в цей час пробували на російській службі, а підстарший Андрій Петрович, бунчуковий товариш, саме той, кого дід виділив у спадкоємці, власне, у продовжувачі його місії на рідній землі, ще за його життя відділився, жила тоді ще й бабця, бо його жінка не могла прижитися в дідовім домі чи навпаки: її не змогли прийняти за свою, відтак став жити самостійно. Коли ще жила Олена Григорівна, то весь час навідувалася до діда, коли ж вона померла, дід залишився сам у великому домі. Спершу часто скликав гостей, які не раз і самі приїжджали, дід гуляв і бенкетував, не раз напиваючись до безпам’яті, але після того, як приїхав помирати син-єпископ і після довгих поміж ними балачок, дід несподівано для багатьох спілкування із сусідами припинив, гостей до себе не закликав, тих, що приїжджали самі, почав приймати холодно. Часом казав запрягти собі коня і на легкому повозі їздив лісами, полюванням не бавлячись, при тому чинив це сам, без візниці. Вночі почав погано спати, в такі хвилини засвічував свічу й блукав порожніми кімнатами, принаймні так його синам, які зрідка сюди заїжджали, оповідали слуги, котрі мешкали в окремому домі в цьому-таки дворищі. Він багато молився, піклувався церквою, школою, хором, яким сам і керував, вів господарство, але вже без вогню й завзяття і чим далі, тим більше чорнів на обличчі, яке ніби мертвіло – на ньому залишалися живі тільки очі, які так уражали мене на портреті. Того портрета на його замовлення намалював той таки маляр, що писав ікони до Деісуса й настінні в його церкві. Видно, маляр був щедро гощений та винагороджений, бо портрета намалював із винятковою старатливістю.

Таким чином дідова фортеця залишилася із одним захисником, її будівничим; ніхто на неї не нападав, місце під сонцем було виборене й звойоване, але виявилося, що це місце – пустеля. Отож по тій пустелі й тулялася туди й сюди висока, чорнолиця постать із палющими очима; часом дід одягав давні військові риштунки, ставав біля вікна й слухав глухий лісовий шум. Його покійна половина, Олена Григорівна, недаремно страшилася того шуму, бо тільки здіймався вітер, як листя починало тривожно тріпотіти, а кожна гілка на соснах ніби видавала дивний, як зітхання, звук. Цей шум з’являвся десь так, як буває, коли підходить гроза із дощем: наростав і наростав, тривожний і бурливий, начебто бігла отара, чи стадо, чи табун – щось у глибині стогнало, тріскало, ламалося, зітхало, тяжко дихало, ліс наповнювався, здавалося, тими мітичними істотами, про яких люблять із жахом розповідати селяни. Отоді й здавалося самотньому й печальному рицарю, що на його фортецю таки рушила сила, та сила, якій немає назви й образу, – це було військо невидиме, але потужне, якому годі опиратися, бо воно нездоланне. Але, гадаю, дід міг відчувати й те, що відчуваю і я, слухаючи отой безнастанний шум, а він тут інакший влітку, восени, взимку чи весною, – фортеця все-таки трималася перед цією навалою.