Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! – і готувався від’їхати геть.

І який гострий та гордий вдачею був дід, але знайшов у собі розума завернути майстра і вже в його справи не втручався, і то тому, бо цей майстер бував так само скажений у роботі і так само не терпів, коли йому вказували, – вважався за місцевого будівельного таланта, такі ж були і сницар та маляр. Отож саме цим трьом дід дав повну волю у їхньому творенні.

Відтак на його очах почало відбуватися те чудо: колоди, дошки, каміння, цегла (цеглу дід виготовляв сам, заклавши цегельню), вапно, бляха, пісок із безформних куп почали вкладатись у чудові споруди; Петро Григорович не шкодував людям ані їжі, ані пива, ані горілки, приклавши до того й достатню винагороду (все це було закріплено на папері, і я мав змогу те все побачити) – і всі запрацювали влад і віддано; відтак щодня перед вечором Петро Григорович мав змогу, вмивши закіптюжене лице, задоволено пройтися будівництвом і переконатися, що все йде якнайкраще, що церква стала вища, так само й дім, і що вони поступово набувають того вигляду, навіть ліпшого, як йому мріялося. Отоді, як уявляється мені, на спокійному, вмитому дідовому обличчі й заквітала задоволена всмішка, а коли майстри, звівши на домі й церкві, які будувалися одночасно, крокви, виставили на них ритуальне деревце та снопа польових квітів, дід влаштував справдешнього бенкета, зарізавши для того двох бичків, і скількись там курей та гусей, і виставивши кожному по фляшці горілки і по чверть відра пива. Після того весь отой робочий люд разом із дідом (бабця з дітьми залишалась у Батурині, де й служив біля гетьмана дід), віддалися буйному й нестримному гулянню, з якого задоволені були всі; до речі, дід на цей час забув і службу й обов’язки щодо жінки та дітей, а безвиїздно прожив частину весни, ціле літо й половину осені між тих боліт та лісів. Отож після того бенкету, всі лежали покотом допряма п’яні, хоча довго не здавалися, а їли й пили, ніби в бочку лили й товкли, по тому шалено гопцювали і голосно співали давно в цьому світі забутих язичницьких пісень, де згадувалися Сварог, Даждьбог, Диви, Лада й Ладо – пісні, які видобувалися із глибин пам’яті хіба що при таких оказіях. І дід тоді вперше, як оповідав згодом синам, відчув, що прийняв у душу цю землю, ліси, болота, дороги, дерева, польові квіти й галявини, оці пісні й забуті імена забутих богів – він збагнув, що тільки тут може встояти його фортеця, бо це були не просто дім та церква й будівлі при них – це поселення між світу речей, які мають стати, чи вже стали, часткою тебе самого, душі й розуму, одне слово, зводив дід Дім Лісу, а лісом при цьому були не лише скописька дерев, а передусім люди, піддані його чи й не піддані, а найняті, серед яких йому та його нащадкам жити бік обіч, а це стає можливим тільки тоді, коли й сам станеш їхнім плоть од плоті. Таким чином, дід Петро Григорович ніби накреслив між лісів та боліт циркулем своєї свідомості коло і зробив відтак це коло центром усесвіту, пуповиною землі, байдуже, що коло те було куди менше від того, що його бажав накреслити його батько, адже в тому колі, що його креслив батько, утриматися було неможливо, через що батько дідовий свою велику житейську гру програв, а Петро Григорович вдався такий, що програвати не бажав, – пізнав-бо невідворотну істину, що людина без місця під сонцем таки ніщо, відтак і ввійшов у ці пущі і звів у них Дім Лісу, що й стало верхом його мріянь. Загалом дід був тверезої та обачної вдачі і ніколи не закидав сіток на журавлів у небі, досить йому було й синиці в жмені. Але мрії його батька певним чином не помирали і в ньому, він тільки загорнув їх у цупкого папера і заховав на споді свойого серця – ось чому дивний і такий розумний брат мій Петро Михайлович, тобто так само Петро, а Петро – значить скеля, камінь, сховав таємні папери, що їх зберігав дід, у його ж портреті, приблизно в тому-таки місці, де на полотні намальовані були груди, власне пишний каптан із мережаним рослинним орнаментом – брат Петро Михайлович, очевидячки, добре відав, що таке родинний сентимент.

Будував свій Дім Лісу в Лісовичах Петро Григорович за гетьманства Кирила Розумовського, певною мірою наблизившись до нього, і то з тієї причини, що в гетьманському середовищі вивисилися нащадки давніх гетьманів: Скоропадські, Апостоли, Ханенки, а Петро Григорович теж був близький до Апостолів. Спершу молодий гетьман значну частину часу пробував у Петербурзі та Москві – саме він увів у придворну російську службу малоросійські роди, які пізніше стали визначними серед російської знаті – оті Безбородьки, Завадовські, Трощинські, Гудовичі та інші. А що гетьман був схильний на дерзновения, саме оте оточення із гетьманських нащадків почало йому вселяти думку, щоб Малоросію перетворити у герцогство, тобто князівство, а рід гетьманський, як герцогський, щоб здобув право спадковості. Годі сказати, яку участь у тих задумах брав дід, відомо тільки, що в 1759 році, коли гетьман, граф Кирило Розумовський, поїхав у державних справах до Санкт-Петербургу, за ним рушила велика свита старшини (здається, саме тоді й хотіли випробувати можливість здійснення їхніх проектів) – був серед тієї старшини й Петро Григорович. Більше того, на вакантне місце генерального підскарбія в козацькому уряді граф Розумовський, знаючи й люблячи діда, бажав поставити саме його, як свого наближеного – посада була вельми важлива. Але сталося непередбачене: імператриця Єлизавета померла; гетьман узяв участь у перевороті, що його вчинила Катерина, не відаючи, що виводить на престола свою могильницю, як і всього козацького устрою в Малоросії. Катерина ж наблизила до себе Григорія Теплова, лютого ворога всього малоросійського, хоча той був, як казали, позашлюбним сином Теофана Прокоповича й дружини грубника єпископа. І тут знову маємо в дідовому житті темне місце: щось там сталося, бо місце генерального підскарбія дістав не Петро Григорович, а Василь Гудович – і це був крах дідової кар’єри, бо відтоді від справ він відійшов, став лишень предводителем стародубського шляхетства, а загалом усамітнивсь у Лісовичах, часом улаштовуючи в своєму домі немалі бенкети – всі шляхи до високої цивільної кар’єри йому було відрізано. Петро Михайлович у своєму родинному літописі зазначив щодо цього: "Дідові не забули, що його батько був мазепинцем, який не покаявся".