Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Одне слово, дід і справді творив довкола себе гніздо-фортецю, яка мала задовольняти власні потреби від себе, отаке маленьке, певною мірою, відособлене царствечко. У ньому був він царем, паном та господарем і єдина особа, яка не улягала його безпосередній волі – це була жінка його, а наша бабця Олена Григорівна Скорупівна, з якою дід одружився не так з любові чи розрахунку, як із відчаю. Була Олена Григорівна небагата й негарна, зате палкого норову, тобто гаряча й непокірлива, з найменшої побудки розпалювалася, як вогонь, і тоді годі бувало ту пожежу загасити.

Закоханий же дід був у Марії Бороздівні, дівчині пишній та гордій, а не менш багатій; гадаю, це була перша реальна спроба в діда таки знайти місце під сонцем, а віно за жінкою покласти як наріжного каменя для будівництва дому-фортеці. Дід був людиною твердого розуму, отож вирахував, що саме Бороздівна може дати йому можливість вийти із затінку сина мазепинця, тобто по-своєму проскрибованого; підсилювало цей резон ще й те, що й краса цієї дівчини була того типу, який найбільше діда хвилював: яскрава, чорноока шатенка, висока й повна тілом, від якої, коли йшла, за сімейними переказами, записаними Петром Михайловичем, аж іскри пирскали. Але дід був надто обачний, щоб почати баталію за дівчину самотужки зі своєю надто легкою зброєю, отож закликав на поміч важку артилерію в особі рідної і вельми прихильної до нього гетьманші-тітки Юліани Василівни Апостолової, яка небожів вибір схвалила, бо про Бороздині достатки відала певно, а, вибираючи небожу наречену, сама спинила свого вибора на Марії.

І ось до Бороздів було послано козака-вісника, який звідомив про приїзд до них самої пані гетьманші із тонким натяком, що це мають бути оглядини, бо її супроводжуватиме й Петро Григорович. Борозни, гадаю, сполошилися, бо й вони чудово знали, що гетьманшин небіж маєтків ще не має і що в гетьмановій, а радше в гетьманшиній голові почали гуляти думки, як би маєтками наділити, отже, це мало стати, мірою, за рахунок їх таки, Бороздів. З другого їм надавалася висока можливість породичатися з самим гетьманом, а це також було неабищо.

І їхала пишна гетьманська карета, здіймаю чи сіру хмару куряви, спереду та з боків гарцювали козаки із гетьманської варти; гетьманша подрімувала, а молодий Петро Григорович не міг не хвилюватися, адже це було полювання на двох зайців; отож прикидав у голові, чи, може, чогось не врахував, але все, здається, було гаразд, хоча, по-правді сказати, і він у цьому признається дітям, оповідаючи цю історію, щось йому заважало повірити в своє щастя. Борозди відмовити їм не могли, дівчина була прегарна, до того ж лагідної і рівної вдачі, і це завбачливий Петро Григорович вивідав, а те, що від неї, як пащекували, іскри сипалися при ході, й було результатом її вроди, а не чортівського поселення, бо ніхто нічого поганого про Бороздівну не говорив, а де димить, там і горить. День, у який виїхали, випав сонячний, не гарячий і не холодний, дощу не передбачалося, отже все складалося так, що годі знайти й малу зазубрину, однак, поперекидавши все це в думці, Петро Григорович невідь-чому не вірив у своє щастя, тобто розум йому говорив одне, а чуття віщували інше.

– А коли вони мене не захочуть? – вирвалось у нього, і гетьманша здивовано й широко розплющила очі.

– Що ти мелеш? – сказала не вельми чемно. – Не можуть не захотіти. Хіба що ми не захочемо.

– Якесь передчуття маю непевне, – поскаржився молодий.

– Хвилюєшся, – спокійно мовила гетьманша. – Покладися на мене.

Пізніше дід, навчаючи синів, любив говорити, що розум розумом, а передчуття завжди вище розуму, бо саме передчуття, резонував він, – це ніби віщий голос. І ті оглядини, казав по-наставницькому він, стали для нього одним із важливих уроків, бо в житті важить не так розвага, логіка й розрахунок, як абсурд, а мудра людина тим і мудра, що про це відає й уміє вміло тим користуватися. Через це він суворо застерігав синів, ніколи не спитувати долю і не лізти на рожен тоді, коли цей рожен можна простісінько обійти.

Безумство та абсурд, записав із дідових слів Петро Михайлович, – не одне й те ж: абсурд – це стан речей, нами не пізнаний, а безумство – це наша нездатність це пізнати". "Я ж, – записав Петро Михайлович, – завжди чинив навпаки, абсурд відкидав, а безумство дорівнював до передчуття і, пройшовши Рим і Крим, таки зумів зберегтися".

Так от, Борозди приготувалися, як належить, зустріти гетьманшу, виконали належного ритуала зустрічі, але старий Борозда чи забув, чи вчинив так навмисне, не простелив од порога килимової доріжки. Друге, що нерозважно вчинив Борозда, а може, й навмисне: ще до того, як було офіційно вияснено причину цього поважного візиту, за вечерею (а вони приїхали під сам вечір), Борозда почав доскіпливо випитувати в молодого про його маєтки, а коли після вечері всі встали, сам господар провів гостя, гетьманшу проводила господиня, до його кімнати і запитав ніби ненароком: чи правда це, як ходять поголоски, що батько Петра Григоровича перш ніж їхати в похід супроти Булавіна (отже офіційна версія про смерть прадіда, подумав я, читаючи цього описа, була в тодішньому суспільстві ніби й прийнята), залишив сину бочівку золота?