Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Вранці Варвара сама принесла мені до ліжка ранішнього з-під корови молока і так вона вчинила вже вдруге, бо раніше це було в обов’язку молоденької служниці. Признаюся, приємніше було отримувати молоко з рук служниці, бо з нею міг пожартувати, що та сприймала як належне, тобто обом нам було весело. І поки пив молоко, сестра стояла чорною статуєю й невідривно на мене зорила; певна річ, її з’їдала цікавість.

– Хотів зі мною поговорити, – сказала рівно, бо я розмови не починав.

– По-моєму, вже поговорили, – мовив я, допивши молоко.

– Ні, - уперто мовила сестра. – Коли йшов спати, сказав: поговоримо завтра.

– А-а! – згадав я, – Хотів спитати. Чому рама дідового портрету вмурована в тиньк.

– Це зробив тато, – відповіла спокійно Варвара. – Боявся, щоб при пустощах діти не звалили його собі на голови. Портрет важкий.

– А звідки знаєш, що важкий? – спитався.

– Бо великий. Наш батечко любив дітей і дуже про них дбав. Звісно, коли доводилося бути вдома.

Варвара була батькова улюблениця і мала підставу так казати.

– То цього портрета, – спитав здивовано, – не можна зі стіни зняти?

– Чому не можна? – спокійно відповіла сестра. – Вставляється у раму згори, як у паз.

На це мовлене цілком безбарвним голосом сповіщення я підскочив, ніби підкинутий пружиною, й миттю був на ногах.

– Але чому не сказала цього раніше? – скрикнув я.

– Не знала, що це тебе цікавить.

– Але ж знала, що шукаю тайника?

– По-перше, – строго прорекла сестра, – не кричи! По-друге, ніякого тайника за портретом нема, там глуха стіна. А по-третє, яка різниця: раніше чи пізніше тобі про те сказала?

Кажуть, що жіноча логіка абсурдна. Але цього разу вона була залізна. І справді, яка різниця, що дізнався я про спосіб зняття портрета сьогодні вранці, а не вночі? Але різниця, очевидячки, була, бо я притьма кинувся до кабінету, а за мною з тацею в руках, на якій стояв порожній череп’яний кухлик, наче тінь моя, подалася й Варвара.

– Простеж, щоб не підглядали слуги, – сказав їй на ходу.

За спиною в мене задеренчав спокійний (уже мене дратував цей спокій) сестрин голос:

– Сам портрета вийняти не зможеш: один має тягти згори, а другий підпихати знизу.

Ось звідки Варварине знаття – вона вже брала участь у вийнятгі портрета.

– То ти вже його виймала? – спитав зчудовано я.

– Не сама, а з Петром, – задеренчав спокійний, ніби з кригою, голос Варвари. – Він вважав, що там зібралося багато куряви, яку треба звідти вимести. Так воно й було.

– І давно це чинили? – спитав я.

– Років із кілька. Але чого стрибаєш, як карась на сковороді?

– Бо вважаю, що там знову зібралося забагато куряви, – іронічно мовив я.

– Кпиш? – спокійно спитала сестра. Але в мене вже не було часу на розбалаки. Скочив на стільця й намацав пальцями вгорі щілини: Варвара казала правду – портрет входив у нерушну раму як у паз.

– Але як його підважити? – спитав.

– Тут унизу знімається штаба, – мовила сестра.

Поставила тацю на разгорнуті на столі папери, від чого все в мені аж закипіло, й легко зняла долішню штабу рами.

– Гукнути Степана? – спитала.

– А Петро гукав для цього Степана? – спитав я.

– Ну так, бо самому не вийняти.

Передусім прибрав з-під таці папери, а тоді рішуче розпорядився:

– Упораємося вдвох. Не хочу, щоб слуги знали, як виймається портрет.

– Але вони про це давно знають, – задеренчав той-таки невиносно спокійний голос: цього разу здалося, що кпить із мене вона. Бо й справді казна що виходить! Усі в домі секрета тайника знають, за винятком однієї особи, і ця особа ніхто інший як я. Але вперто не бажав кликати Степана, тож ми з Варварою не без труду, керовані її покриками й порадами, портрета з рами таки витягли. Куряви за ним знову-таки було багато, але я не захотів, щоб заходила служниця й витирала – сама ж Варвара чинити того гонорово не побажала. Зрештою, про куряву ми швидко забули. Портрет був із грубого полотна, набитого на підрамника, зі зворотнього боку закладений тонкими дощечками. Я відважив тремтячими руками одну із дощечок і вийняв із порожнини невеликого пакунка, загорнутого у грубий папір, десь такий, який буває в стародавніх книжках.

– Оце те, що шукав? – пошепки спитала Варвара, вперше її очі засвітилися видимим інтересом.

Я хитнув – це було й справді те, що шукав.

– Але чому мені про це Петро нічого не сказав?

– Бо жінкам таємниць довіряти не можна, – повторив я.

– Мені можна, – переконливо мовила Варвара. – Я вмерла б, а таки нікому б не сказала!