Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Таким чином од давнього затятого мазепинства в моїх предків залишився тільки оцей тайник, власне кілька пожовклих аркушів, списаних нерозбірливими почерками, тобто маленька таїна в душі, запечатана й захована, але не спалена. Дивувало тут мене тільки одне: Петро Михайлович, мій брат, довів свого історичного описа, якого не закінчив, до Мазепи й Орлика, але про обох написав негативно, особливо різко про останнього, хоча наставления до Малоросії мав цілком патріотичне, – чи ж він не шанував свого прадіда? Відповіді на це запитання брат уже ніколи не дасть, я можу покласти тут тільки непевного здогада: очевидно, це відбиток осуду акції Івана Мазепи за те, що його повстання не тільки не допомогло вирватись із ярма Дракона Півночі (так називали Великоросію в мазепинських документах), а навпаки посприяло ще більшому занепаду Козацької держави та й Малоросії загалом.

Принаймні щось подібне сказав мені під час нашої зустрічі в Санкт-Петербурзі, про яку не раз згадував, і Василь Капніст. Щодо себе скажу: переможених завжди осуджують, хоча наміри їхні й добрі, й світлі – і чи ж знаходимо до них християнське милосердя? Але Господь любить звільняти із дому рабства особливо тих і ті народи, що не прийняли його, тобто рабства духа; відтак наділив усе живе природнім правом на звільнення, бо потяг до звільнення – це і є неприйняття духа рабства. Відтак ті, що мають ще тайники, в яких заховують того духа, ще не є пропащі, бо не позбулися божої ласки. І ті тайники в них – захована іскра, яка жаріє, доки живе в них дух. Дух же вічний, а рабство, хоч і яке довге в часі, завжди тимчасове. Не можу доконечно вирішити, хто мав більше рації: прадід мій чи дід, адже обидва були переможені, одне знаю напевне: коли в домі рабства діда мого тайник духа залишався пильно захований, прадід тим духом палав. Але від того полум’я згорів його дім, тож став бездахий, а отже так само перетворився на блудного сина, як сини дідові і як ми, внуки дідові. Але прадід став марнотравним сином мимоволі, з примусу, а ми з волі, коли не власної, то наших батьків. Відтак саме нам судилося їсти свинячий харч, бо не хотіли померти з голоду, а він, прадід, свинського харчу не їв, а волів прийняти смерть. Однак ми мали перед ним і перевагу: йому повернення в отній дім було заказано, а ми повернутися могли й можемо. Інша справа, що отній дім і дім рабства для нас одне й те ж. Отож і шукаємо в отньому домі тайники живого духу і часом їх знаходимо, як це трапилося мені. Той же, хто отній дім навіки втратив, ніколи ніяких тайників не знайде. Однак життя його часом стає таким тайником, якого й шукають пильно ті, що вижили, навіть покористувавшись свинським харчем.

Мій же дід, Петро Григорович, мав резони інші. Блудним сином він не був. Правда те, що віддавав у жертву Молоху своїх дітей, але й правда те, що будував власне гніздо, тобто Дім Лісу і, може, бачив його не як дім рабства, а як фортецю, з якої зможе вести кругову оборону супроти світу, що рушив на ту фортецю приступом. Відтак тайник у тому домі-фортеці й був його серцем.

І справді, діставши Лісовичі, дід розпочав тут велике будівництво. Окрім просторого дому, побудував церкву й родинну усипальницю під нею. Наділив храма іконами та священими книгами: до речі, всі книги підписано його рукою, а деякі рукою бабусі. Склав Синодика, в якому перелічено членів нашої родини, є там і Григорій Васильович, отже церква та мала молити Бога за його рід. Про будівництво церкви зберігся напис з лівого боку олтарних дверей: її почали зводити 1754, а закінчили 1757 року – отже, це сталося за гетьманства останнього, хто намагався втримати Козацьку державу, Кирила Розумовського. Там-таки намальовано родинного герба й написано імена будівників. Саму церкву збудовано в козацькому стилі, є тут три розп’яття, чудовий іконостас чи Деісус. Співає там добрий хор, що його завів дід і сам навчав співу селян; за батька хором керував спеціально запрошений регент. Григорій Петрович, сам великий любитель музики, привозив сюди з Києва Артема Веделя, і хор розучив його дивовижні композиції – я вже мав нагоду їх вислухати, вони незмірно мене зворушили. Служба тут ведеться за догматами східної грецької католицької церкви [29] Східна грецька католицька церква – так у XVII-XVIII ст. називали православну церкву, або ж церкву грецького обряду. Католицька у XVIII ст. в перекладі значить "вселенська" і цим означником користувалися і східна і західна церква, потім він пристав тільки до західної, православні почали вживати термін "вселенська". , і вона різниться певною мірою від московських служб. Тут при хрещенні обливають, а не занурюють, є багато свят, повір’їв, обрядів та побожностей, що різко різняться від великоруських. 28 червня тут святкують явлення божої Матері Одигитрії, тобто путевідниці, - можливо тому, що багато представників нашого роду відправляються в чужі краї, ікона Одигитрії стоїть у церкві в багатій ризі і вважається чудотворною. Її вельми шанують, відтак у нашу церкву стікається люд із ближчих околиць. Для виготовлення Деісуса дід запросив знаменитого в наших краях сницаря Миколу Поповича і маляра Степана Тимченка, останній намалював також ікони святих та пророків. Але й це ще не все: дід біля церкви побудував шпиталь, який складався з білої хати на три сажні, з сіней, також на три сажні, навпроти – чорна хата на три сажні, в сінях відгороджено дві комірки для сховів, одна для білої, а друга для чорної хати – в білій містилася школа, а в чорній жили люди уломні та перестарілі. Збудував дід також дімці для священика, диякона та дяка, виділивши їм утримання; біля тих хат засадив сад груш, яблук, слив угорських, а довкола – черешень. З другого боку від церкви було влаштовано цвинтаря, а все заразом огороджено міцним парканом із дубових цаль; на підданих дід наклав повинність давати на церкву та школу свою мзду, відповідно до можливості. Серед дідових паперів я знайшов розписа, скільки мав давати він сам, а скільки інші – левова доля тут була дідова.