Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Щось знайшов? – спитала Варвара пошепки.

– Нічого, – мовив я. – Спи! Поговоримо завтра.

– Є про що говорити? – обережно спитала сестра.

– Та ні, просто дурні здогади, – сказав я. – Смертельно втомився.

– Не переймався б так, – шепнула сестра. – Бо, чого доброго, звар’ятуєш, як Петро.

– Не звар’ятую, – втомлено мовив я. – Все гаразд, Варваро, спи! Добраніч!

– Добраніч! – сказала сестра і сховалась у кімнаті, безшумно прихиливши двері.

Це була єдина річ, на яку звернув увагу: сестрині двері розчинялися й зачинялися безшумно: мої ж не просто рипіли, а верещали. Отже сестра підслухами та підгляданням займалася. Можливо, бачила, як я возився з портретом. Але це без значення. Я таки втомився і єдине, чого праг, – дістатися до постелі. А постіль виявилася цього вечора перестелена і свіжо пахтіла. Задоволено витягся під покривалом і шумко видихнув повітря.

Але заснути не міг. Власне, я спав, але з широко розплющеними очима і непогашеною свідомістю. Тобто на мене покотилися міражні хвилі видінь, однак чітко усвідомлював, що сам ще у світ видінь не перейшов, а залишаюсь у світі реальному, однак ніби здобувши візійні здатності. І побачив старця, сивого й величавого, що сидів за столом, міцно задумавшись, і в очах його застигла глибока печаль. На плечі накинено шубу, а біле волосся на голові світилося, як купина снігу. За столом, на стільцях із прямими високими спинками, сиділи малі чоловічки, ніби діти, але зі старими обличчями – отаке собі зібрання карликів, але й вони різнорослі, як бувають різнорослі діти у родині. І старший із тих дітей-старців, закутий у залізні риштунки, сказав:

– Очі наші на тебе уповають, ваша вельможносте, бо коли тепер не виб’ємося з московської неволі, то діти наші і внуки западатимуть у неволю все глибше й глибше, а народ наш і справа наша навіки пропадуть, а нас потре пітьма неслави.

Надійшов, ваша вельможносте, урочий час, коли не можемо сумніватися.

– А коли чин програємо? – спитав найменший із дітей-карликів.

– Тоді залишимо по собі пам’ять, що не були рабами й не бажали рабства, а це значить: з нашого попелу вродиться діамант, ціна якого в часі невисказанна.

– А наші маєтки й родини? – пискнув інший старець-хлопчак.

– Родини можемо взяти з собою, – сказав старший малюк. – А маєтки доручимо в охорону Богу. Чому мовчиш, ваша вельможносте?

– Чекаю на вісника, – сказав величавий старець. – Ось-ось прибуде.

– Що має сповістити?

– Від його слова залежить доля наша, – мовив глухо гетьман.

І я побачив, як мчить через ніч самотній вершник, козацький чуб од вітру піднявся, мов гребінь, обличчя мав заляпане багном, очі – палючі й вирячені, а рот напіврозкритий. І він, і кінь його важко хекали, а над головою борсавсь у хмарах золотий місяць, вириваючись із чорного полону, відтак міражно й моторошно осявав землю і розквашену дорогу, яка лискотіла сталевими спалахами, і закутані в чорні опанчі дерева, що танцювали зобабіч танка одноногих істот. І кожне дерево шипіло, як шипить розпечена, щойно викута шабля, коли її для гарту занурюють у воду. Коли ж чорні хмари пожирали місяця, на землю спадала безпросвітня темрява, і все зі світу пропадало: й дорога, й дерева, й вершник із конем, і все живе та й неживе – земля тоді порожніла й ставала купою чорного піску, який сипався з неба, гойдався на поверхні, ніби море, вигинаючи гострі спини хвиль – оце він був попіл, про якого заговорив найбільший із дітей-старців за гетьманським столом. Саме в таку чорну хвилю й прискочив до гетьманського палацу вершник. І назустріч йому виступило кілька тіней, також закутих у залізні риштунки. Вершник сказав їм слово, і сторожа розступилася, а вершник, важко розминаючи ноги, подибав до дверей, біля яких стояла ще одна тінь.

– Гетьман давно тебе чекає, Григорію, – сказала тінь. – Де так забарився?

– Не забарився, – сказав дихавично вершник. – Мчав ніби птах, але й птах не полетить швидше, як може…

На цьому моє видіння обірвалося, і я потрапив у таку ж чорну, непроглядну пітьму, яка була й тоді, коли хмари зжерли із неба місяця, від чого земля стала купою чорного піску, а жменею такого піску зробився в ночі я сам. Піску, в якому нема життя, але він безнастанно пересипається з горішньої рури в долішню і в такий спосіб вимірює час.

– Як же він зветься, той піщаний годинник? – натужно думав я, і це була єдина думка, яка в мені залишалася. – Ага, згадав! Клепсидра! Так, саме клепсидра!.. І клепсидра означає не тільки піщаного, а й водяного годинника…