Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Таким чином, дідове життя творилося ніби протиставне до батькового, адже йому доводилося не тільки починати все заново, а й виходити із важкої тіні підозр, бо сучасники його молодості добре відали, ким був його батько, відтак сам дід мав підстави пам’ять про власного батька стирати, що свідомо й чинив. Такі передумови на початку життєвого шляху зумовлювали те, що він ніколи не міг ставитися на перших ролях, і єдиний шлях здобути щось був через дім миргородського полковника, тобто дім його тітки – шлях був безпечний тим, що Данило Апостол, бувши мазепинцем, навряд чи так уже щиро покаявся перед Петром Великим; як гравець, побачив, що програє, отже, й рятував свою родину й маєтки – оце й була головна причина його відступництва від повсталого гетьмана: прадід же, як заїлий патріот своєї землі, ці речі зігнорував, через що й ковтнула його пітьма. І тут я збагнув, чому цікавився дід життям російського царя: хотів пізнати ту силу, яка пожирала його народ, і якій збирався служити, а відтак не повторити батькової помилки, адже той був відверто, вороже наладнований до Росії. Щодо самого повстання Мазепи я знайшов у записках брата цікаве повідомлення: «Плани Махіавеля почалися всупереч історичним свідченням не з 1705 року, а в 1690 році, як свідчать автентичні рескрипти короля Іоанна III Собеського, заадресовані до предка нашого, полковника польських Запорозьких військ». Сповіщення разюче, тим більше, що самих рескриптів польського короля, які напевне були в родинних паперах, я не знайшов, можливо, брат їх десь заховав, і треба було пошукати в домі якогось сховку. Цим я займуся пізніше, але поки що досить цього запису, бо саме через нього тягнеться нитка не тільки до прадіда, а до прапрадіда, що може пояснити, у який спосіб Григорій Васильович опинився на Гетьманщині. Виходило ж, що Мазепа виношував плани відірвання Малоросії від Великоросії ще на початку свого гетьманування і був зв’язаний таємними нитками з моїм прапрадідом, син якого в цих таємних стосунках міг бути натуральним і вірним посланцем.

Це відкриття схвилювало мене, я збуджено ходив покоєм і уявляв, як ховано пробирається мій прадід із Правобережжя на Лівобережжя, можливо, перевдягшись в одежу купця, чи ченця, чи мандрівного школяра, як таємно зустрічається із гетьманом, передаючи йому королівські листи. За логікою фактів ці листи мали бути знищені, але вони знищені чомусь не були, а опинилися в нашому родинному архіві, саме в тій родині, яка пильно стирала в собі пам’ять про свого предка-мазепинця, отже потрапили до рук діда. Батько такими речами не цікавився і міг про них нічого не знати, отож потрапили до рук Петра Михайловича, який волів їх не тримати відкрито, а свою замітку про те, кинуту ніби між іншим, можливо, скеровував до того, котрий займатиметься історією нашого роду, властиво кажучи, мені. Отже, не помилюся, коли скажу, що рід наш до Петра Григоровича, діда нашого, був наладнований супроти Великороси цілком вороже – дідові треба було певних зусиль, щоб стерти те із родової пам’яті і засвідчити свою лояльність до імперії: чи не тому був одним із перших, котрі послали своїх синів на російську службу, відтак учинив їх блудними синами. До речі сказати, син Данила Апостола Петро, як вичитав я із братових записок, був довголітнім заложником батька, жив у Петербурзі та Москві, поки не став полковником і сам, але то було щось інше: Петро Апостол змушений був перебувати на російській службі, а Петро Григорович своїх синів послав туди з умислом, отже вчинив те цілком добровільно. Звернув на себе мою увагу й той маленький факт, що миргородський полковник і прадід мали синів однолітків і обох назвали Петрами, отже обидві родини між собою були дружні, не кажучи вже про шлюб Данила Апостола із сестрою Григорія Васильовича – це також могло ув’язуватись у тодішні політичні ігри, комбінації, а відтак і таємниці. Я не мав достатніх матеріалів, щоб ті ігри та комбінації збагнути, але одне можу судити певне: в родині миргородського полковника, а потім гетьмана, Петро Григорович не був у ролі бідного сироти, а тітка любила небожа як рідного сина. Про це свідчить хоч би те, що Петро Григорович здобув добру освіту і вважався добрим правознавцем у тому часі, принаймні він, коли Апостол став гетьманом, вів при гетьмановій підтримці справу спадкоємства Темницьких на Волині й Поділлі, тобто не маючи ще власних маєтків, хотів повернути колишні родові, що залишилися по гетьману Тетері, з яким вони були споріднені по жіночій лінії – щодо цього в паперах залишилося немало слідів: прохань, звернень і апеляцій, писаних молодою ще дідовою рукою з численними юридичними покликами на закони – ось чому Данило Апостол подарував йому видання "Литовського статута". Щодо цього дід, знову-таки за гетьманським сприянням, звертався до різних вельмож, зокрема князя Долгорукого та Остермана, навіть до цариці Анни Іоаннівни, до російських резидентів у Варшаві, до сейму, єпископа-примаса, а через графа Гавриїла Головкіна до графа Михайла Антонія Потоцького, але всі ці велетенські заходи не дали сподіваного результату: своїм рішенням сейм визначив, і цей документ я мав змогу почитати, хоч польську мову в рукописі розбираю не без труду, що Темницькі не мають права на маєтки предків, бо були дисидентами, покинули Польщу і перейшли на службу Росії. Не знаю, чи правдиві мої здогади, але мені здалося, що Петро Григорович бажав покинути Росію й повернутися на місце прожиття прадідів, тобто великих сподіванок на становлення в російських умовах не мав – ось чому було на ту безнадійну справу витрачено таку силу енергії. Але доля Темницьких – у великих ділах програвати, вони ставили на сильних, але ніколи не на найсильніших, бо, можливо, не могли безпомильно визначитися, отже немало сили витратили на вітер, здобуваючи собі місце під сонцем. І після великої тієї поразки дід значною мірою втратив ілюзії, які в’язали його з Тетерею, тобто з полковниками правобережних козаків, справа яких у Польщі була приречена, також із Іваном Мазепою та мазепинцями – дітися було нікуди, отже, місце під сонцем можна було завоювати тільки тут, у новій батьківщині, в державі, до якої такі ворожі були його предки; треба було йти відтак до закладання власних фундаментів родового дому, і він почав те чинити з такою ж несамовитістю, з якою брався за будь-яку справу, що служила його утвердженню, тобто згодився, що його рід має зріднитися з новою вітчизною, проливати вже за неї свою кров; сіяти кістки на кримських полях, в Лівонії, Естляндії і будь-де, куди пошле їх імператорський указущий перст, отже служити тому орлу, польоти якого не зупиняли ні Альпи, ані Балкани, ні твердині Людовіка XIV, відтак ненависного предкам государя називати милим і своїм, поминати його милість в роди з родів і прикладати зусиль до погибелі його ворогів, тобто однодумців і союзників його ж предків, – ось чому так начорно був викреслений із родової пам’яті прадід наш Григорій Васильович, та й про батька його й діда не залишилося в сімейних паперах не тільки прихильного, а й узагалі докладного опису чи спогаду, хіба глухий жаль, що маєтки їхні пішли із водою й димом і вже ніколи у рід не повернуться.