Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Помиляєшся, Варваро! Адже сама ставила квіти біля склепу в поминальні дні?

– Так, ставила, – здивовано сказала Варвара.

– Отож, сестро, ці папери, і є квіти нашої пам’яті про тих, що вже не з нами. Ставлячи їх, ми знаємо, що вони зів’януть невдовзі, але чи ж можемо не класти?

– То одне, а це інше, – твердо сказала Варвара, підходячи до столу і ставлячи тацю просто на розкладені папери.

Саме оця Варварина фраза і штовхнула мене до цього писання. Тобто, коли подумати, насправді склепів не було два, а один, про що свідчить знахідка під подушкою у труні єпископа Йоасафа – він велів свої папери покласти біля мертвого тіла, а інші такого розпорядження не видали. Але фактично папери кожного із них лежать так само під подушкою часу, і вони є духовною чи напівматеріальною частиною їхнього єства. Дивно, що цього не розумів церковний слуга – єпископ, велівши поховати з собою і частку свого духовного єства – папери, очевидячки бажав, щоб і вони мали ту ж долю, що й його єство фізичне. Але так чи інакше, папери із тими марними останками, що лишилися догнивати у склепі, мають між собою безпосереднє злиття. Отож і мушу учинити поміж цими первнями таке натуральне з’єднання, яке не матиме печального образу, що сталося з паперами єпископа, дядька мого, – отак і постане, спогадав я, пам’ятник родові, якого можу поставити. З другого боку, не тільки заради цього те чиню, а передусім, щоб пов’язати в собі деякі розірвані нитки, простіше кажучи, бажаю всіх їх, похованих у склепі, зрозуміти, і коли таке здолаю, саме це й можна буде назвати «Поверненням блудного сина», адже блудні вогні навряд чи так остаточно перестали мене манити – я, їдучи сюди, принаймні не зовсім був упевнений, що повертаюсь у батьківський дім назовсім, моє повернення у першій стадії було більше рефлекторне, як усвідомлене та продумане; і ще тепер часом здається, що повернувся назовсім, а часом і ні. Таким чином, можна сказати, що моє писання подобає на оте стріляння брата Петра у блудні вогні, коли він напівпритомний блукав лісами й полями – сподіваюся однак, що з кожним пострілом мені яснішатиме в голові, а безрозсуддя і запаморока вимиватимуться з неї, як дим. Адже є речі, які розумній істоті збагнути конче необхідно, інакше її сумління ніколи не буде чисте; а дбати про це – обов’язок кожної людини, якщо вона хоче вважати себе за Homo sapiens.

У цьому розділі прагну зібрати з паперів те, що стосується діда нашого Петра Григоровича, оті окрушини з його довгого, як він написав в одному із листів до мого батька, і важкого життя. Мав тут певну рацію, адже те життя було ненастанною, впертою боротьбою за місце під сонцем, бо його батько, Григорій Васильович, йому маєтків не залишив, а як мазепинець, покинув ще й важку славу. Отож, щоб збагнути деякі дідові дії, маю сказати й пізнати більше й про прадіда. Річ у тім, що ця особа в нашому роді оповита глухою заслоною, яка майже цілком покриває того таємничого нашого предка, відгороджуючи од нащадків. У родинному розписі, що його склав брат Петро Михайлович біля прадідового імені стояло: «Офіційна версія: загинув у війні з булавинцями. Сумнівно. Дивись листа П.Г. № 18. Конфідент І.М.», що можна розшифрувати так: офіційно в родовій пам’яті вважалося, що прадід загинув при усмиренні російського бунтівника Кондратія Булавіна, супроти якого й справді посилалося козацьке військо, як прочитав я про це в «Короткій історії Малоросії». Відшукавши листа № 18, що його написав наш дід невідомій особі (це була копія), я прочитав: «Чого досяг мій батько, палко люблячи батьківщину і поклавши за неї своє добре ім’я та голову, цілком забувши про добробут власної родини? Як конфідента Махіавеля, його таємні діяння пожер час, могила бозна-де, маєтків не залишив, родину покинув напризволяще. Це не шлях для мене, бо хочу жити, здобувши надійне місце під сонцем». Мазепу тут не названо, але на маргінесі рукою Петра Михайловича написано: «Мазепу прозивали Махіавелем», тобто його уподібнювали до знаменитого Ніколи Макіавеллі. Отже, прадід виконував цілком таємні доручення гетьмана Івана Мазепи, а це значить був довіреною йому людиною, в цій службі він і загинув. Оце і все, що збереглося про прадіда в розглянених мною паперах – про нього не згадували, розповідей старших не записували, а їх могло бути й більше. І тут я пошкодував, що посварився з Іваном Михайловичем, адже він, як найстарший серед нас, міг щось тут знати.