Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Мушу признатися, що думки Петра Михайловича вельми суголосні з моїми, один тільки пункт для мене був не зовсім збагненний: чому це людина, коли дбає тільки за народ свій, а рід розсіює, народу не вбереже? Здається, брат тут натякав на нашого прадіда-мазепинця.

Папери, які переглядав, були цілковито впорядковані – це наш, зрештою, родинний архів. Саме тут збережено документи предків, що підтверджували наше шляхетство, зібрано папери діда Петра Григоровича: окремо – опис прийому гетьманом Апостолом імператора Петра Другого [22] Петро Другий (1715-1730) російський цар, за якого було відновлене в Україні гетьманське правління. , складений самим дідом, який на тому прийомі був присутній – це трапилося під час коронування в Москві. Знайшов я «Коротку історію Малоросії» [23] "Коротка історія Малоросії" – найпоширеніший у XVIII ст. короткий виклад української історії, постав у 30-х роках XVIII ст. на основі літопису Г.Граб’янки, автор зводу невідомий. з козацькими піснями того часу, писану також дідовою рукою, але не відаю, чи його складання, чи ні – цього в рукописі не зазначено. Всі родинні й маєткові акти охайно переписано дідовою рукою й оправлено в шкіру, дивно те, що всі три примірники залишилися тут, тобто дід чомусь синам їх не роздав; очевидно, давнішний намір кріпити в синах дух роду став у часі неактуальний. Була тут переписана дідовою рукою «Історія про народження Петра Великого», але дописана кимось іншим – чому цікавився дід цим предметом, важко сказати, адже батько його загинув у змаганні із цим царем. На «Литовському Статуті» [24] "Литовський статут" – звід законів Великого князівства Литовського, який постав на основі збірки законів Київської держави "Руська правда", саме за ним і судилися українці. давнього польського видання я знайшов написа самого гетьмана Данила Апостола – книгу подаровано дідові; були тут також рукописні збірники пісень та виписок із різних книг. Знаю, що саме дід склав для нашої церкви родинного синодика для поминання померлих – його мені показав був отець Сергій під час ремонтних робіт біля склепу; зберігалися тут численні листи дідові до синів, які він писав із копіями, і відповіді синів; знайшов я листа гетьманші Юліани Василівни Апостолової до чернігівського архієрея у справі дідового одруження і всілякі інші менш важливі записи та цидули. Все це трималося охайно складене, пронумероване і зшите із відповідними заголовками рукою Петра Михайловича. Осібний зшиток складали різні матеріали до малоросійської історії – складений також Петром Михайловичем, – з усього видно, він цим предметом цікавився, більше того, зберігся початок історичного твору, який почав писати Петро, але не закінчив, заголовку той не мав – відклав його, щоб докладно вивчити згодом. Була в домі й чимала бібліотека, яку почав збирати ще наш дід, а довершив його внук, той-таки Петро Михайлович, бо батечко наш книжками не цікавився. Я поклав собі так само докладно вивчити бібліотеку одне через те, що до книг сам прихильний і привіз із собою немалу їх скриню, а друге, мені цікаво було, чим цікавилися і дід мій, і брат, адже недарма кажуть, що книгозбірня – душа її господаря.

Варвара Михайлівна, моя сестра, була дуже невдоволена із цих моїх занять, зауваживши якось, що ліпше б я зайнявся справами господарчими, бо хтозна, чи Петро давав їм лад. З цього я виснував, що брат сестру до господарчих справ, окрім того, що стосувалося дому, не допускав.

– Дивися, Тодосю, – сказала сестра, – щоб і ти не надвередився умом од цих паперів та книжок, як це було з твоїм братом. Як на мене, весь цей непотріб спалила б!

Я з жахом зирнув на неї. Трапилося це ввечері, я сидів при свічках за столом, а вона ввійшла, принісши мені вечірнє молоко із печивом. Стояла із тацею в руках, світло падало на її обличчя, кволо його осяюючи, і я, розвернувшись до неї, вразився: було це не живе лице, а залізна маска: очі її поблискували, як чорні камінці, а вуста твердо підтислися – переді мною стояло живе втілення анальфабетизму, суворого, нетерпимого й рішучого, адже твердо була переконана, що вчення – це пітьма, найбільша мудрість – у запереченні мудрості книжкової, як це в давні віки вкладали людям у голови християнські анахорети.

І я раптом збагнув страшну істину: коли б доля не штовхнула мене повернутися у рідний дім, всі ці папери були б спокійнісінько спалені. А ще збагнув, що тут, в отчому обійсті, я знайшов не одного склепа із тлінними останками предків своїх, а два – другим склепом і були всі ці папери, що я їх розглядав, а один і другий стали музеєм тіней зникомих. Сестра ж Варвара спілкування із тими тінями не потребувала, для неї життя означалося видимим світом, отже речами видимими і справами насущними – все інше, вважала вона, має віддатися вогню, тобто перейти в дим, який спалахне короткочасним багаттям; сам вогонь витворить короткочасне світло, видасть короткочасне тепло і щезне – так, зрештою, вмирає дух. Відтак у мозкові моєму зазвучала фраза, написана хитливим братовим почерком: «Коли людина дбає тільки за себе, вона живе як тварина», – тобто без духу в собі безсмертного. Дух же, подумав я, і є посельцем отаких склепів, а вміст їхній стає їхнім матеріальним образом, а самі подібні склепи – домівкою їхньою. Але цього Варварі розповісти чи пояснити не міг – не збагне вона. Тому й мовив якомога тепліше: