Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Я ще раз переглянув родовідну, накреслену Петром Михайловичем, і побачив ще й таке. Вже дід наш збагнув, що козацтво відживало свій вік, принаймні в час, коли виросли його діти, про Мазепу та Карпа XII залишилися тільки темні перекази і хіба що певний жаль за проминулим, що існувало, але для них уже гадано – Малоросія поступово русифікувалася. Влада полковників та полкових канцелярій при гетьмані, що жив більше в Петербурзі, як у своїй країні, ще трималася, але вже не мала ані прав, ані самостійної сили. Запорозька Січ загинула, тож найспритніші з малоросіян почали кидатися на російську службу. Мій дід, Петро Григорович, сам син забитого мазепинця, збагнув це одним із перших. Він залишив старшого сина Андрія на батьківщині, де той став бунчуковим товаришем [21] Бунчуковий товариш – козацький старшина, що перебував на службі при бунчуку – одному із клейнодів гетьманської влади. , а двох інших послав за межі Гетьманщини: Григорій Петрович став квартирмейстерським офіцером при генералі Плем’янникові, а мій батько, Михайло Петрович, – поручником Ростовського карабінерського полку. Таким чином і сталося те, про що казав мені Іван Михайлович: старший син залишався вдома, а молодші викидалися з рідних стін і поставали блудними. Точнісінько це саме вчинив і мій батечко Михайло Петрович, із тією різницею, що дав і старшому синові закуштувати петербурзьких хлібів. Але й батько, й дядько мій Григорій Петрович повернулися на рідну землю; дідовий маєток усе одно розклався на три частини, відтак брати з’єднались в одну родину тут, у дідовому помісті, у склепі. Але жоден із них розширити свого маєтку навіть до рівня дідового не зумів, а, маючи кожен своїх дітей, мусив згодом розділяти й дробити вже свої частки; зрештою, й сам рід дробився і розсівався: нащадки Григорія та Андрія Петровичів уже не лягали в дідівському склепі, і це чиста випадковість, що ліг у ньому мій брат Петро Михайлович, адже призначення його, як, до речі, й моє, було посіяти свої кістки десь на чужині, у відриві від рідної землі. Чи не тому Іван Михайлович бачив і розумів Петра за чорну овечку, адже родовідну місію було призначено йому, а не Петру, а Петро з тим погодитися не бажав. Виходило відтак, що я прибув заступити Петра і, відповідно, сам ставав чорною овечкою чи хмарою для Івана Михайловича. Отже, наша родовідна й справді творилася десь за такою схемою, її й накреслив у своєму скрипті Петро Михайлович, але найцікавіше те, що він усе усвідомлював та розумів, відтак і збунтувався: доля йому дозволила не посіяти своїх кісток під імперськими прапорами, а з волі матінки родинне гніздо посів я, як наймолодший, у цьому зіграла свою ролю, як гадаю, й певна диспозиція між матінкою та Іваном Михайловичем, про що я ще напишу, окрім того, жіноча логіка завжди абсурдна й не раз вносить замішання у бездоганні, креслені тверезими чоловічими розумами, схеми. Відтак у діях Івана Михайловича, який прийняв на себе місію родовідного накреслювана, не було нічого нерозумного чи ж божевільного, коли він хотів перенести дідівську церкву й родинну усипальницю у своє володіння; він мусив жити за тією ж залізною чоловічою логікою людини скутої схемою, яка не враховувала одного: саме того, що тонко провідчула матінка наша – живих сердець блудних синів, яких від рідного дому відкинено й відчахнуто не з їхньої волі, відтак ніхто про їхню волю та серце не питався і зважати на те не бажав, отож бунт блудних синів на рідній землі – це і є голос живого їхнього серця. У цьому я розумів, як ніхто, брата Петра. Відтак можна вважати, що брат виборов право лягти в родинному склепі, відписав свого маєтка мені також неспроста: передавав справу, яку не встиг завершити, в мої руки, тобто залишив мене своїм спадкоємцем не лише матеріальним, а й духовним. Саме це мене непомірно зворушувало, адже з братом Петром я так мало спілкувався! Був він бездітний, безженний, я ж – значно його молодший, отже став ніби не братом, а сином його. Що ж, нічого не мав проти. В кінці свого родовідного скрипту, до якого я ще нераз повертатимуся, Петро Михайлович записав річ, гідну розмислу:

«Людина мусить жити згідно з натуральним призначенням – це і є життя в Бозі. Кожен народ володіє натуральним правом на власне самодостатнє життя, так само рід, так само й окрема істота, бо все натуральне – від Бога, а що йде всупереч натуральному, – суперечне Богові. Відповідно розкладаються й обов’язки людини: вона мусить жити в своїм народі, в роді і сама від себе. Перший її обов’язок – дбати за народ свій, другий – за рід, третій – за себе. Найменший обов’язок – останній, найбільший – перший. Коли людина дбає за себе, а за рід та народ не дбає, вона живе як тварина. Коли ж дбає за себе і за рід свій, а не дбає за народ – рід її розпадеться, а вона сама знікчемніє. Коли ж дбає тільки за народ, а рід розсіює, народу не вбереже, а потрапить у рабське іго, хоч може родину свою частково і вбереже. Але так чи так, не дотримуючись натурального права, людина піде в розсіяння. Жити за натуральним правом – це будувати боже царство в середині себе (Лука, XVII – 21). Царство ж боже не наслідують, бо воно не пожива, не питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім (До римлян, XIV – 18)».