Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Покійників я не боюся, бо випало у військових походах побачити їх стільки, що не бажав би того нікому. Не раз бачив і покійників у гробах: свого часу відвідав київські печери, з великою цікавістю приглядаючись до мумій святих; бачив у Володимирі мощі князів Юрія Всеволодовича [11] Юрій Всеволодович (1187-1240) – князь володимирський. , Андрія Боголюбського [12] Андрій Боголюбський (1111-1174) – князь володимиро-суздальський – у 1157-1174 роках. та його сина Гліба Андрійовича, юнака вісімнадцяти літ; пам’ятаю, мене вразило, що лиця їхні були монголоїдного типу; бував я у Суздалі, де відвідав мощі тамтешніх святителів; бачив Андрія Боболя [13] Андрій Боболь (1591-1657) – відомий польський чернець-єзуїт, був похований у Пінську, потім перенесений до Полоцька. у Полоцьку, Карницького в Люцині [14] Карницький – один із представників звісного польського графського роду. , погрібальницю герцогів курляндських у Митаві – вони не викликали в мене страху, а тільки властиву людині цікавість. Але найбільше вразив набальзамований семидесятилітній старець герцог Ернест Бірон [15] Ернест Бірон (1690-1772) – герцог курляндський, фаворит російської цариці Анни Іоанівни, правив Росію в 30-х роках XVIII ст. , давнішній страшний правитель Росії. Він був, навіть у прах перейшовши, навіть у старих літах винятково гарний, і тоді я подумав, що з’єднання краси й жорстокості очевидячки природне, адже це майже правило, що писані красуні надто люблять себе, а надто люблячи себе, не можна любити інших; відтак красуні й красені здебільшого виростають черстві, немилосердні й вимагають поклоніння своїй красі. З другого боку, не раз буває, що гармонійно з’єднується і бридкість із жорстокістю, бо бридка людина через свій гандж стає ущербна і метиться навколишнім за ту ущербність, як завжди буває при крайнощах у нашому світі, а краса та бридота і є такі крайнощі, хоча й стоять на різних полюсах, однак до себе вельми часом і близько.

Але всі зустрічі із мертвим світом не зачіпали мого серця, таки трохи зчерствілого через воєнне життя, відтак усі ті мерці: святі, князі, герцоги були для мене не більше як видовищем, а я глядачем видовища, а що воно жахне, тим більший з’являється інтерес; згадаймо, з яким захопленням дивились у давні часи на глядалищах, коли гладіатори вбивали один одного, чи коли бились із звірями й на очах гинули, чи коли ігемони публічно мучили та карали непокірних християн. Тут же, при гробах рідних, я відчував щось цілком протилежне. Після того, як у мене в руках розпались у попіл вірші та пісні мого дядька, єпископа Йоасафа, я відчув у душі незнаний досі трепет – мені тут, у напівтемряві, де хиталися червоні тіні, де стояла не моторошна, а врочиста тиша, було не просто цікаво, а хвилююче цікаво, а може, й не цікавість то була, а почуття особливого осяяння – на мить здалося, що не гроби оце переді мною, а дерево, бо недаремно родоводи звикли малювати у формі дерева, а головне – це було моє дерево, гілкою якого є й я сам; відтак щось священне отінило мене в той час, і я гостро усвідомив, що хоча всі оці померлі уже ніщо у цьому світі, що вони навіки шматки недотлілої плоті, але вони, в певний спосіб, з’єднані в дусі і що ця з’єднаність більша, ніж собі уявляв. Так, вони – тіні зникомі, але тінь ніколи не виникне, коли немає предмету, отже коли є тінь, існує й предмет. А ще має бути присутнє джерело світла, яке предмета освітить – саме це і є передумовою виникнення будь-якої тіні.

Так, справді, я бачив тіні, відчував, хоча й не бачив, предмета, а ще більше – джерела світла, яким міг стати тільки дух, саме це світло й наповнило мене вщерть, і я раптом збагнув дивну, хоч, може, й просту істину: можна любити й самий прах близьких до серця померлих; коли ж те, що любиш, існує, то це вже не ніщо, а таки щось, а коли є щось, то існує й предмет, котрий і витворює тіні зникомі. Більше того, вони хоча й зникомі, але не навічно, бо й дерево, освітлене сонцем, тінь творить, а неосвітлене – ні, але коли з’являється знову, виникає точнісінько така ж тінь, яка була передоцім. Отже все залежить від дії на предмет духу – джерела світла, а воно не поза нами, а в нас – можливо, це і є наше гаряче чи холодне серце. Бо коли серце гаряче чи тепле, воно світить і творить тіні, коли ж холодне – тіні зникають; відтак зникає сам предмет, тобто родовідне дерево; коли ж оживає й запалюється, оживає й предмет. Для мене, признаюся, в тій прохолодній пітьмі склепу це й стало особливим одкриттям, яке й зробилося своєрідним продовженням отого дивного бачення в Долині Видіння, пророцтва, записаного на скрижалях Вічної книги, яка в певний час лягла перед мої очі, сама розгорнулася в потрібному місці, сама прочиталася. І з глибини пам’яті виринули слова колядки, яку чув ще в дитинстві: «Самі ся книги порозчинялись, самі ся свічі позапалялись», адже тоді, в Естляндії, в домі милих Мейделлів і сталося таке чудо, коли в мені, в нутрі моєму сама від себе запалилася свіча й огріла моє затверділе й закам’яніле серце. І не спроста, подумалося мені, вона засвітилася, а щоб привести мене сюди, до власного родовідного дерева, до людей, хай і мертвих, але з якими я зв’язаний найживішими нитками, отже й зовсім не мертвих. А ще я спогадав, що мої предки, зберігаючи отой стародавній звичай ховати не в землі, а в склепі, може, й не знали, а прочували, що це для чогось потрібно, що це потрібно не їм самим, а їхнім нащадкам для того, щоб у їхніх душах не погасала свята свіча. І саме тут, охоплений такими дивними почуттями, я вже напевне пізнав, що нікуди звідсіля не поїду, що я вже не марнотравний син, котрому доводилося їсти й свинячу їжу (свиняча їжа – це й була моя служба на чужій землі, чужим людям, чужій, зрештою, державі), а що я вже повернувся, а той батько, що зустрічав блудного сина, можливо, і є оце дерево роду мого, що його пізнав у цьому склепі, а заздрісливий брат блудного сина – це і є Іван Михайлович із його різким відстороненням од роду, хоча й землі рідної він і не покидав.