Валерий Шевчук - Тіні зникомі

«Дім Лісу, – подумалося мені. – Дім лісу! Як добре, що тебе давно збудовано! Але що про тебе знаю?..»

Іван Михайлович ніби мене чекав, хоч я приїхав без попереднього сповіщення: не встиг повіз заїхати до його просторого двору, як уздрів на ганку високу, але й значною мірою широку, ніби старий дуб, постать. Іван був старший мене на двадцять років, що виключало близькість поміж нами; правду кажучи, я, та й інші брати, окрім Петра, його побоювався. Але йшов назустріч, широко розкривши обійми, із розсвіченим обличчям; я ж приїхав сюди дещо розчулений, отож з мене миттю видуло всі, які тримав, застереження, ми щиро, навіть радісно обійнялися.

– Змужнів, змужнів! – рокотав поважний, трохи пропитий бас. – Справжній лицар мідного жерла!

Відвів мене від себе, тримаючи руками за плечі, й пильно подивився.

– Сподіваюся, не покинув служби? Було б нерозважно.

– Хто зна, – засміявся я, – але службу я таки покинув.

Відтак побачив, що помережані червоними жилочками братові очі стверділи.

– Татусь був би з того незадоволений, – сказав сухо.

– Але чому ж? – зчудувався я.

– Ну, ми ще поговоримо. А тепер у дім, у дім! Там тебе чекають – не дочекаються.

– Хіба були сповіщені про мій приїзд?

– То-до-сю! – протяг Іван Михайлович. – Хіба не знаєш наших звичаїв? Зрештою, звідки тобі їх знати, коли давно тут не живеш? У нас усі про все знають!..

У мене в серці тенькнуло: випадало, що брат за мною стежив. Зрештою, признаюся, якийсь неспокій щодо того мав, тобто щось таке, ніби за тобою й справді стежать чиїсь очі. Але клав це за інтерес до мене, як до новоприбулого.

Іван Михайлович обійняв мене за плечі й так по-братському ми зайшли в дім, де назустріч нам, як опоки, звідусіль посипалися наявні в цьому домі діти, а роздольна братова, Марта Йосипівна, радісно розчоломкала мене в щоки.

– Скільки літ, скільки зим! – примовляла вона, – від неї несло кислим духом, природи якого вгадати не міг.

Спершу все було як звичайно: поки накрили стола, почалися докладні розпити як з боку Івана Михайловича, так і його половини, ніби потрапив я під перехресного допита. Дітям я привіз подарунки, і вони через те були від мене в захваті, оточили нас колом і захоплено слухали нашу дорослу балачку, цікаво поблискуючи очками, я помітив, що вони досить таки брудні. Потім був довгий обід із безліччю страв; відзначив, що Іван Михайлович не тільки багато їсть, жадібно поглинаючи страву за стравою, а й немало п’є, а те, що я пив мало, у нього викликало погано сховане роздратування – зрештою, всі ці речі з описа можна було б опустити: обоє ми знали, що прибув я для ділової розмови, отож попередні балачки були ніби артилерійська пристрілка перед боєм, яка мало кому шкодить. Зрештою, діти почали бешкетувати за столом, жбурляючи одне в одне фруктами, й були з-за столу прогнані; Іван Михалович захопив карафку із калганівкою, чи ялівцівкою, чи зубрівкою – щось світлобрунатне, і повів мене до свого кабінету, де ми нарешті опинилися віч-на-віч.

– Брат Петро Михайлович, – сказав Іван цілком тверезо, ніби не влив у себе більш ніж достатньо трунків, – образив мене й моїх дітей своїм заповітом, це ти знаєш?

– Звісно, знаю, – спокійно мовив я, – але він, як і ви, – не міг казати Івану Михайловичу «ти», та й не казав ніколи, – навряд чи відписували б у заповіті щось йому.

Цей резон уразив Івана Михайловича, він ніби кілка ковтнув і зчудовано вирячився на мене. Але я залишався спокійно усміхнений, тобто приязний і повний чемного признання.

– Це речі не до порівняння, – сказав брат. – У мене купа дітей, а в нього – тільки ми. Вважаю, що матінка, царство їй небесне, глибоко помилилася, коли захотіла, щоб твоїм маєтком орудував він – це куди ліпше зробив би я.

– Не можу нарікати, – мовив я так само спокійно, – бо застав усі справи в повному ладі – господарство впорядковане й доглянуте!

– А мені казали, – буркнув Іван Михайлович, наливаючи собі й мені до келихів, – що ти застав маєтка розладнаного.

У мене знову тенькнуло в серці, виявляється, оті гості-сусіди доповіли братові й це.

– Мій гріх, – сказав, засміявшись. – Мав же якось оборонитися від жіночого наступу.

Іван Михайлович випив, зовсім не зважаючи, що я не взяв келиха, і засміявся й собі.

– Жіночий наступ! Добре сказано! – він з пристуком поставив келиха, ніби бридливо відкинув. – А що, ти як Петро не бажаєш заводити родини?

– Родину заведу, – відповів, я. – Але мушу розглянутись і подихати свободою.