Валерий Шевчук - Тіні зникомі

І от одного вечора, під’ївши, ми з сестрою відпустили слуг і сиділи за столом, розділені канделябром із трьома свічками, які неспокійно горіли, можливо тому, що за вікнами гайсав вітер, а може, прийшли до нас тіні наших предків, і перше, що сповістила мені сестра Варвара Михайлівна: наш брат Петро відписав свою частку батьківського маєтку мені та їй, цілком поминувши Івана Михайловича та й інших, через віщо Іван Михайлович, як встигла довідатися, прийшов у велику лютість і незбожно проклинав покійного брата, бажаючи йому пекельного вогню. При цьому сестра підійшла до шафи й вийняла звідти папера, писаного рукою Петра Михайловича й завіреного, як це вимагає закон, і тремтливим голосом прочитала його – вона серед сестер єдина була достатньо навчена письму, хоча також не вельми. Все було так, як сповістила: брат передавав мені землю й будівлі, а сестрі визначив певну грошову суму й деякі речі, що могли б бути їй ужиточні. Отже, брат Петро бажав прив’язати до родинного гнізда саме мене. При цьому я розповів Варварі про останнього листа, писаного до мене від Івана Михайловича.

– Чи правда, що перед смертю Петро осліп? – спитав я.

– Не до кінця, – сказала печально Варвара, – але зір втрачався, тож перед смертю бачив дуже погано.

– Чи правда, що перед кончиною пробував у стані білої гарячки? – запитав я. – І чи творив при цьому неймовірні речі?

Сестра відповіла не зразу.

– Так і не так, – мовила нарешті. – Брат Петро й справді впадав у запої і тоді його водило, тобто йшов із дому, вештався лісом, заходив у яри, раз навіть опинився серед болота; при тому признавався: як тільки виходив із дому, не відав, куди йде, а потім не знав, як додому повернутися.

Я здригнувся на це звіщення й уявно побачив брата Петра, по-військовому виструнченого, із нерушним кам’яним лицем, чомусь без шапки, із розкуйовдженим волоссям і запаленим поглядом – ішов, налягаючи на поранену ногу і з незмінною палицею в руці й не бачив дороги, не відав напряму, а тільки оцей одноманітний, виміряний рух у пітьму чи в налитий сонцем чи сутінком простір, і той простір чомусь кликав і вабив його, ніби й справді десь попереду горіли блудні вогні й зманювали його. І він конче хотів до них дійти, щоб, як оповіла мені сестра, розстріляти їх з пістолета, якого незмінно брав із собою.

Оцей момент і жахав мене найбільше, адже всі ми, окрім цієї доброї і спокійної кривої сестри нашої, котра тільки на певний час покинула Лісовичі, а тепер не збиралася їх ніколи покидати, були зманені блудними вогнями, при чому деякі, Семен чи Олександр, як пішли, так і не повернулися, як і сестри наші, бо не змогли відшукати дороги назад; Іван Михайлович, який став крутого замісу господарем, усього себе віддав маєтковим клопотам і збільшенню власного маєтку – ось чому так лютився, коли не дістав від брата нічого, хоч ціле життя із братом ворогував і не мав би на щось сподіватися; окрім того, навіть тепер, коли я посів братову частку, він був непомірно багатший за мене, але наплодив достатню кількість дітей: четверо синів і троє дочок, отож колись мав свого маєтка розділити на чотири, що роздрібнило б володіння, а потаємною мрією його було, аби кожен син дістав у спадку принаймні стільки, скільки мав він від початку власного господарювання. Івана Михайловича після короткої служби в Петербурзі і не у військовому, а в цивільному відомстві, блудні вогні вже давно не манили – він твердо й навічно вкопавсь у рідну землю, і його інтереси поза маєткові не виходили: тут він був пан, цар, володар, а до іншого мав діло тільки тоді, коли те інше мав змогу чи хотів прибрати до власних рук. Петра Михайловича й мене блудні вогні зманили куди більше – саме в цьому брат і бачив свого гріха; отож у часі несамовитості й бажав отак цілком по-дитячому їх розстріляти. І я певний, що десь у глибині лісу, чи на дні яру, чи в болоті, не втопитись у якому допомагала хлопчача вправність, бо ми дітьми облазили тут кожен куточок, чи серед ланів він раптово зупинявся і несамовито стріляв у корча, чи в дерево, чи в купину на болоті, чи в каменя, де бачив прихистя тих блудних вогнів, бажаючи вбити в собі оте вічне, закладене в душі людській бажання до втечі, щоб пізнати найбільше незвіданих просторів, покинути звичне й віднайти нове, шукати краще, покинувши приїле, оте «добре» шукаючи, яке є там, де немає нас, бо, здається, пізнав, але не так твердо як Іван Михайлович, що незвідані простори не збагачують нас, а розчиняють у собі, що звичне – це пізнане нове, що «краще» нічим не ліпше від «приїлого», що «добре» однакове там, де немає нас, і там, де ми є.