Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Згадуючи те все, я не міг не усміхатися, тож до мене наблизилося заляпане багном обличчя мого супутника, саме того, що поспішав у невідкладних службових справах, і це обличчя спитало мене жовчно:

– Чому панові так весело?

– Згадав одного анекдота, – сказав я і розповів смішну історійку, але ніхто з неї не засміявся, хоч анекдот був справді смішний, а що їхали з дамами, цілком пристойний. А не сміялися із зрозумілої причини: той, що їхав на похорони, сміятися не міг; та, що їхала на весілля, подрімувала й розповіді не чула; мій супутник, що їхав у службових справах, був через поважність свого призначення не для гумору, а та, що їхала на родини, блимнула із замазаного обличчя вогнем і сказала голосом, що подобав на качине крякання:

– Панове офіцери ні в чому не знають міри.

– А чи пані часом не офіцерська жінка? – поцікавився я.

– А звідки знаєте? – сполошилася супутниця.

– Із практики сприйняття офіцерського гумору, – мовив я і найчемніше вклонився цій мурзі, аби не подумала, що глузую.

– Всі ви однакові, - церемонно підтисла губи дамочка.

– Це тому, пані, що за артикулом нам прописано носити уніформу.

І тут мій найближчий супутник, що їхав у невідкладних службових справах, голосно зареготав, аж прокинулася і злякалася та, що їхала на весілля (а може, й на похорони, тобто, може, я мету поїздки когось із них і переплутав); мій супутник поплескав мене брудною рукою по брудному коліні й поблажливо прорік:

– А ваше благородіє не дурак! – і знову зареготав, а я подумки відзначив, що його обличчя цілком мефістофельського типу.

У цей час карета зупинилася, ми почули заливну й справді непристойну лайку нашого візниці, а за мить двері різко відчинилися і в нього заглянуло майже чорне обличчя із блискучими, як мідні бляшки, очима.

– Доведеться, панове, вилазити знову – ми в баюрі, - урочисто й майже радісно сказав той мурин. – І хто зна, чи цього разу виліземо!

Його губи сардонічно розповзлися, ні, він таки справді був радий, що ми знову товктимемося в болоті, а може, з баюри й не виліземо.

А дощ ішов, покривав усе сірою пеленою, сірий стояв навколо ліс, сірі коні зі шкури вилазили, щоб витягти колясу, над ними метався батіг, лайка й натхненні покрики візниці. Жінки побрели по воді, підіймаючи подоли, а ми, чоловіки, повпиралися руками в зад коляси і пхали, аж очі нам витрішкувалися, а піт стікав на очі.

– Оце вам найсмішніший анекдот, – сказав мені службовець із мефістофельським обличчям. – Наша брудна, дика і невмита країна!

Я подивився на нього здивовано: чи личить людині, що виконує важливе службове доручення, казати слова, за які можна й до фортеці потрапити чи до Сибіру? Службовець втирав брудною хусткою обличчя і їдуче всміхався.

– Дивуєтеся, що не боюся казати свавільні речі? – спитав.

– Так, пане! – відповів я коротко.

– Це тому, – всміхаючись мовив супутник, – що думаєте те саме. Я ж наважився зголосити ваші ж думки.

– Звідкіля така впевненість? – холодно запитав я.

– А з того, що ви розумний, ваше благородіє, - всміхнувся він. – А розумні люди, коли не живуть задля кар’єри, всі кощунники.

– А звідки знаєте, що не живу задля кар’єри? – так само холодно спитав я.

– Коли б жили задля кар’єри, – спокійно відповів Мефістофель, – сиділи б зараз у теплі і попивали б грог.

Ми разом засміялися, і я вперше відчув до супутника приязнь, водночас остерігши себе не вдаватись із ним у відвертості – такі люди справді небезпечні.

Але він швидко покинув наше товариство, зійшовши на черговій станції, а перш ніж розстанути в дощовому тумані, схилився мені до вуха й шепнув:

– Розумна людина в країні дурнів, пане, завжди сваволець. Стережіться!

Я гадав, що ми з ним більше ніколи не зустрінемося на житейських шляхах, отож, коли той у тумані розтав, понісши в загуслий і мерзький кисіль дня тонку мефістофельську всмішечку, полегшено зітхнув, бо, може, він був тим, на кого подобав, тобто сірим звіром, який умів залізти в людську душу, щоб виїсти з неї все, що міг, – ліпше з такими й справді діла не мати, – але ще раз із ним мені зустрітися доведеться, правда, в дивний, фантасмагоричний спосіб.

Мого приїзду в такий дощовий час ніхто не сподівався; правда, гадали, що я прибуду на похорони Петра Михайловича, але на них поспіти ніяк не міг, з дня на день сподіваючись наказу щодо відставки, а їхати туди й сюди в таку негідь не зважувався навіть зі своїм артилерійським досвідом. Тут я, однак, мав защемлення в сумлінні: кожного з нас негода може облінити, а я в спокійному пробуванні в Естляндії таки став трохи оспалий. Саме тому перше, що вчинив: пішов до нашої Лісовицької церкви, в склепі якої похована частина мого роду із числа тих, котрі повернулися в рідний дім чи ніколи його не покидали – там-таки ліг і Петро Михайлович. Помолився за упокій душі покійного, мав також розмову із священиком, отцем Сергієм, і з неприємністю для себе відкрив, що мій дім, сама церква, а найбільше родинний склеп потребували ремонту, принаймні двері до склепу були виламані, що вчинили, як оповів мені отець Сергій, зловмисники, котрі, діставшись до храму, сподівалися пограбувати й саму церкву, й могили при ній. Але того не вчинили, бо не дозволила їм того, як переконано повів священик, сила божа – щось їх тієї ночі злякало. До храму проникли через вузьке вікно у формі хреста, в яке могла влізти чи дуже худа людина, чи дитина. До вікна дісталися драбиною, виламали раму, прив’язали до верхнього щабля драбини мотуза і спустились ним; панотець гадав, що було їх троє: один тримав драбину й залишався на сторожі, а двоє спустились до церкви. Але не почали спершу грабити церковні речі, а рушили до склепу і, очевидно, достатньо провозилися, доки двері виламали. Але наш склеп мав одну особливість: завбачливий дід наш Петро Григорович, який побудував і цю церкву, й склепа, сходів у сутерен не велів робити, а тільки яму, власне, приміщення, до якого можна було б спуститися або ж драбиною, або мотузом, так само на мотузах спускали сюди й гроби, а вже потім ставили на визначене місце. Саме ця обставина чомусь перепинила шлях злодіям, лізти в темряву вони побоялися, а може, чимось були налякані, коли те вчинити збиралися. Вони кинулися тікати, видерлися мотузом до розбитого вікна, злізли драбиною, але мотуза й драбину так і покинули, самі ж панічно втекли. Панотець Сергій приписував це діям чудотворної ікони пресвятої Богородиці, яка здавна пробувала в нашій церкві – її привіз із Києва той таки Петро Григорович, а чудодіяти вона почала вже за його синів – отець Сергій навіть переповів коротко ті чуда, сказавши, що вони в нього є записані й закладені за саму ікону; при новому чуді він ті картки виймає, нове записує й кладе на старе місце. Отож останнім записом там і була ця дивовижна історія із злодіями, на доказ чого отець Сергій вийняв з-за ікони картки й урочисто прочитав записа – його складено було кучерявою словенською мовою з великою кількістю малорусизмів, бо достатньо словенської мови священик не знав, але був переконаний, що мова, якою писав, таки правдешньо словенська. Ця подія сталася ще за життя Петра Михайловича, отець Сергій звідомив про це передусім йому, як патрону церкви, але той був на той час, як сказав отець Сергій, «у п’яному утружданії»; потім приходив дивитися на вчинену шкоду, вікно звелів зробити і засклити наново, а про двері сказав, що з цим можна й почекати, бо скоро їх все одно доведеться відчиняти, і при цьому значуще панотцю підморгнув: очі йому вже тоді сльозилися й боліли, але ще не осліп цілковито, – з тих чудних слів панотець збагнув, що Петро Михайлович натякав на власну смерть. Так воно, врешті, хоч і не відразу, й сталося; двері стояли поламані, аж доки до склепу не впустили і його праху.