Валерий Шевчук - Тіні зникомі

З тієї розповіді я виснував, що господарчими справами Петро Михайлович під кінець життя займався неохоче, отож переклав справу лагодження склепа таки на мене. Загалом я помітив закономірність: за будь-якими будівлями треба невсипуще доглядати, бо коли в цьому попустити, вони почнуть швидко роз’їдатися часом, при тому ніби й непомітно – господарі будівель, котрі їх щодня бачать, того й не помічають, відтак потрібно ока свіжої людини, щоб це відразу відзначити. Зразком у тому є німці, яких я пізнав в Естляндії, вони вельми уважно стежать за станом будівель і кожну несправність миттю поправляють, через що будівлі їхні як нові й завжди милують око. Слов’янин у цьому ледачіший, йому треба, щоб дім валився на голову, тоді береться і з великою працею реставрує, а не ремонтує. Отож не диво, що, повернувшись у Лісовичі після Естляндії, я застав на всіх будівлях видимі ознаки руйнування і тліну, мене це наповнило не так бажанням усе відразу оновити, як печаллю – рідне гніздо помалу вмирало разом із його посельцями. Петро Михайлович нащадків не залишив; Іван Михайлович мав їх досить, але вони посіли власне гніздо; Олександр Михайлович взагалі покинув рідний край, свої батьківські маєтки продав, а купив у Великоросії, ближче до місця служби – був гілкою од нас відрізаною. Сестри, за винятком однієї, Варвари, яка, окривівши на ногу, повернулася додому, розлетілися по чужих гніздах – жінки опорою роду та їхніми носіями ніколи не бувають, а живлять роди чужі, віддаючи їм душу й серце. Отож печаль, оті дощі, які припинилися й знову полилися – небо так і не розпогоджувалося, – якось по-особливому діяли на мене, коли блукав напівзабутими місцями, приймаючи в душу їхній холод; я невідь-чому подумав, що оте разюче видження в Долині Видіння, оте не менш дивовижне гадання на Біблії, здійснене всупереч переконанню, що всяке вгадування – справа марна, навіть шкідлива, були послані недаремне – то й справді був погук цієї землі до її марнотравного сина, загубленого в просторах днів та ночей, про порятунок собі, а може, й погук отого склепу, що сховав вірних її посельців, які, хоча й покинули цей світ, але не бажали, щоб у ньому існували тільки тіні й примари роду нашого, якими стали передусім вони. А може, простіше: в одну із ночей, змучений од давніх ран, нових болячок, отямившись од чергового сп’яніння, мій брат, охоронець родинного гнізда, раптом пізнав неприглядну й безмежну самотність, як і те, що колісниця його добігає кінця дороги, за яким – чорна прірва. Саме тоді він, стужілий, ояснений несподіваним світлом, устав із ліжка, запалив усі свічі, які були в домі, став серед покою, міцно заплющив очі й послав до мене свій безголосий, довгий, тривожний, повний відчаю крик. Можливо, слав його не тільки до мене, а до всіх блудних синів роду нашого, розсипаного по світі, але до мене передусім, бо я, саме я був власником батьківського гнізда, тобто того місця, в якому перебував склеп із кістками й тінями моїх предків, а раз так, саме я у віщу ніч мав розгорнути тремтливими пальцями сторінки Біблії й натрапити на дивовижного Ісаїного описа, бо, можливо, віщі слова пророка й стали словами отого безголосого крику, що його послав у ніч від власної самотності та відчаю мій бідний брат Петро.

Не зайве сказати, що Петро Михайлович мав власного будинка в сусідньому селі, там-таки розташувалися й основні його маєтності, але останні роки він провів у батьківському, тепер моєму, домі разом із сестрою Варварою, яка його й доглядала, – сюди перевіз свої книги й папери і саме тут закінчив свої дні, отже, в певний спосіб од власної самотності пробував тікати. З сестрою в мене ще докладнішої розмови не відбулося, бо хотів спершу пристосуватися, роздивитися, поблукати, а коли сказати правду, бажав подумки відспівати пієту за померлим братом, а ще точніше: відшукати ті прозорі, тонкі нитки, які лучать мене і з цією землею, і з тими, хто лежить зараз у родинному склепі, бо без того, без полагодження цієї невидимої сітки після блукань світових не зможу конечно відчути, що осереддя, до якого вели мої стежки й дороги, саме тут, у цій глушині, біля цих людей, дерев, ланів, річки, будівель і що саме тут моя столиця, що іншої для мене немає та й бути не може, адже таких столиць у світі стільки, скільки людей, в кожного своя; адже провінції, гадалося мені, по-справжньому не існує, а тільки своє і не своє місце, своя чи не своя місцина приземлення чи заземлення, яку Бог призначив кожному від народження і коли людина її покидає, а шукає незвіданого й чужого, вона покидає своє справжнє щастя, а віднаходить його видимість…