Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Незважаючи на ранній вік, було мені вісім чи дев’ять років, уже знав, що життя складається не тільки із системи речей, людей, тварин, рослин, води, повітря, землі та вогню, а й із системи таїн, які все це між собою з’єднують і в’яжуть, отож переді мною відбувалось одне із таїнств – це й заворожувало мене. Але був у тій ідилічній чи загадковій ранковій учті й дисонанс: брат Олександр сидів за столом цілком байдужий, спокійний та відсторонений, десь так, як між трави й квітів загублений ніж; він не сміявся, не розмовляв із дамами: хоч одна сиділа з лівої, а друга з правої руки й косили до нього очима. Мені навіть здалося, що він був, як зуб у яснах, котрий ось-ось має випасти.

Матінка мене нарешті помітила, загукала, запрошуючи до столу тим-таки дивним веселим та лагідним голосом; я підкорився, сів на вільне місце, і чар, якого пізнав так несподівано, пропав: сніданок став звичайним сніданком, а ранок звичайним ранком, що їх ми пережили безліч. По тому гості роз’їхалися, а ми сиділи на садовому ганку й дивилися, як розкішно цвіте наш сад, а він у той рік цвів по-особливому. Мова зайшла про одруження та заміжжя, що, мовляв, той має інтерес до тієї, а та заручилась із тим. Матінка сиділа, облита сонцем, замислена, впустивши очі, а на вустах її блукала трохи сумна всмішка. Відтак спитала:

– Чому не приведете мені дружин? Чи хочете віднайти їх тут?

Тоді Олександр Михайлович раптом устав, підійшов до ручки матінки, поцілував і, випроставшись та відкинувши помахом голови звисле пасмо, різко сказав:

– Дозвольте привести свою!

– Як? – зчудувалася матінка. – Вже одружився чи маєш наречену?

Олександр Михайлович зітхнув і мовив:

– Маю гріха, одружився без вашого благословення.

– Що ж тебе до цього приневолило? – згукнула матінка.

– Кохання, матінко, – строго сказав Олександр Михайлович. – Коли її побачите, все зрозумієте.

Матінка дивилася на нього з німим здивуванням, а тоді на її обличчя лягла та ж таки лагідна й трохи сумна всмішка:

– Тоді їдь скоріше й вези її сюди! Коли щасливий, зроби щасливою й мене!

Брат Олександр поїхав цього-таки дня, а через якийсь час привіз із Мінська свою дружину Антоніну Степанівну разом із її батьками Степаном Осиповичем та Катериною Петрівною, і те, як це відбулося, було смішне, веселе, але й прекрасне. Бо коли приїхала коляса, а ми всі висипали на ганок, побачили таке: Олександр Михайлович подавав руку кругленькій як бочечка дамі у мереживних одежах і такому ж капелюшку, по тому з коляси вистрибнув напрочуд рожевощокий дядечко, відтак, тримаючись за руку Олександра Михайловича, виступила на землю така прегарна собою особа, що і я зачудувався: була в чудовій сукні із короткими рукавами, на голові ексаваж, на руках – браслети, на пальцях – персні; і браслети, й персні палали вогнем; русяве волосся розвіювалось у локонах до пліч, а на обличчі цвіла розчудова всмішка – мені здалося, що саме та всмішка так прегарно й освітлювала її лице; очі ж синьо світилися, ніби надкоштовні камені. Молоді не так ішли, як пливли травою нашого просторого двору, а ззаду котилася прикрашена мереживами бочечка, і ніс поважного й урочистого носа дядечко, цвітучи яскравими рум’янцями. Матінка охнула й рушила сходами їм назустріч, але, трохи спустившись, далі не пішла. Олександр Михайлович та Антоніна Степанівна приклякли перед матінкою, а за ними урочисто застигли батьки, і матінка благословила молодих, а по лицях її покотилися сльози. Тоді дядечко із квітучими рум’янцями рішуче ступив крока вперед і сказав напрочуд густим, соковитим басом:

– Прошу любити й жалувати. Відставний поручник Степан Осипович Лапша!

Оце й було смішне в цій оказії, аж ми із сестрами не втрималися і пирснули, бо хоча яка прегарна була дружина Олександра Михайловича, а носила смішне прізвище Лапша, тепер вона вже, правда, Темницька.

– Так, так, діти, наше фаміліо Лапша. Це поважне і високодостойне фаміліо. Бо наш, так сказать, предок дістав його із шляхетським титулом од його королівської милості Жигмунда Третього за те, що був його улюбленим кухмейстром і незрівнянним майстром дорученої справи, тобто не просто вмів готувати лапшу, а по-королівському. От!

І тут ми побачили строге й дуже серйозне обличчя нашої матінки, яка моргала до нас і суворо наказувала очима, щоб ми велися чемно, тому всі зробили поважні личка і лише я, як наймолодший і найдурніший, ще раз приснув до кулака, а тоді посерйознішав також. По тому матінка розпливлася радісною всмішкою й пішла цілуватися із Степаном Осиповичем, з яким поцілуватися ніяк не давав його поважний ніс, та Катериною Петрівною, яку ніяк не могла обійняти через круглизну її, а пізніше, коли всі заспокоїлися, коли Степан Осипович та Катерина Петрівна в своїх кімнатах, так само й матінка наша, щасливо висвистували носами в післяобідньому сні, брат Олександр зловив мене в саду, куди я рушив з усією безпосередністю юної істоти помилуватися, як спивають бджоли мед із квітучих дерев, і добряче намнув мені вуха, і цю образу, сказати по-правді, я йому й досі не забув, що зумовило й подальші холодні стосунки між нами; відтак я з братом Олександром зустрічався вельми рідко, всього кілька разів, він був діяльно зайнятий службою в Третьому департаменті Правительствуючого сенату, а його чудову дружину, яка народила йому п’ятеро дітей, раз випадково побачив у Петербурзі, одягнену до якогось маскарада, в російському сарафані і в багатому із перлами кокошнику – вона цілком подобала на бочечку, тобто на свою високошановану матінку, а на щоках у неї цвіли рум’янці, як у її батечка Степана Осиповича Лапші. Правда, я не мав нагоди перевірити, чи ці рум’янці справжні чи штучні. Гадаю, вони були таки справжні.