Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Я, я, – сипів мені в обличчя допряма п’яний мій старший брат, – маю посісти весь батьківський спадок! А ви, блудяги, згиньте й пропадіть!

Після таких слів у цьому домі більше залишатися я не міг, тому кинувся геть. Брат, важко тупаючи ногами, біг слідом і горлав:

– Всі ви передохнете, передохнете, блудяги, а я маєтку розпорошувати не дам! Чорти вас усіх поберуть і перечавлять. Бо я, тільки я тут господар!

На щастя, мій візник коней не розпрягав, очевидно, йому того не запропонували, а може, тому, що возив раніше Петра Михайловича і міг знати, як кінчаються візити в цей дім. Тому я зміг вскочити в повоза, а візник, готовий бувши, хльоснув коней, і ми викотилися з двору, і вчинили це цілком вчасно, бо почули за спиною несамовитий гавкіт – за нами було спущено собак. Але пси за межі двору не побігли і я, озирнувшись, уздрів серед двору розколошкану й розшарпану здоровенну постать Івана Михайловича, яка несамовито махала руками і щось горлала. На ганку мій позір вихопив більшу пляму: там збились укупі жінка й діти Івана Михайловича й також щось верещали. Коні мої гнали вскач…

Так і не встиг сказати братові про мету, з якою до нього завітав. Звісно, передусім то була візита чемності після повернення додому. Але, знаючи, що брат вимагатиме частку з Петрового маєтку, я вирішив певною мірою зробити супротивний хід проханням узяти участь в упорядкуванні родинного склепу, принаймні виділити для того певні кошти й робітників, хоч добре відав, і Варвара це мені потвердила, що він не дасть ані копійки і не виділить жодного майстра. Коли ж трохи заспокоївся від тих пристрастей, подумав: так воно, може, й краще, з братом Іваном чим менше спілкуватися, тим здоровіше, а перебувати на віддалі ліпше для обох, отже, з лихого виходить і добре, матиму принаймні те щастя, що не бачитиму його та й не влазитиме в мої справи, бо він завжди такі речі любив.

Отож склепом вирішив зайнятись насамперед. Спершу наказав провітрити його, бо дух там стояв важкий і спертий. Для цього розчинили двері навстіж і відслонили кілька продухвин, які чомусь були забиті старим ганчір’ям. Через тиждень я спустив до льоху людей і зліз драбиною сам. Було запалено кілька смолоскипів, і в нерівних червоних спалахах побачив десять великих гробів і ряд менших – там були вмерлі діти. На деяких трунах дошки повідпадали, але на кожній була мідна табличка із іменням покійного. Гріб Петра Григоровича, мого діда, було засмолено, як довідався згодом, за наказом Григорія Петровича, так само й гріб баби, а дружини Петра Григоровича Олени Григорівни, уродженої Скорупиної. Лежав тут прах і найзнаменитішого із роду Темницьких, єпископа Йоасафа, в миру Івана, який приїхав умирати додому, і остання його воля була бути похованому в родинному склепі. Цей гріб уже розпався, тож наказав підняти покришку і побачив прах, одітий в пишні єпископські одежі, які зовсім не зітліли. Прах змушені були вийняти, бо треба було замінити долішню дошку, яка цілком зігнила, і під парчевою подушкою знайшли якісь рукописи, писані химерним, викрутасним почерком, як писали в першій половині XVIII століття – були це вірші чи пісні, бо біля деяких із них значилися ноти.

Ті папери стали трухою, але я захотів їх забрати звідти, однак, коли виніс на повітря, вони ніби згоріли в моїх руках, розпавшись у попіл. Прочитати тих паперів я не зміг, за винятком кількох уривків з аркушів, захованих в оправу, обшиту атласом – далі в цьому писанні я ці листки використаю. Лежали тут мої дядьки Андрій та Григорій із дружинами, також батько і матінка. Десятим, не рахуючи дітей, ліг сюди Петро Михайлович, його труна різко різнилася свіжістю дерева, але була точнісінько така, як в усіх, тобто дубова, нічим не оббита. Мене здивувало, що такі труни цілком подобали на ті, які доводилося бачити в римокатолицьких монастирях, та й сам звичай ховати у склепах католицький – очевидно, це залишилося в родинній шляхетській традиції, адже ми колись числилися серед польської шляхти.

Із однією із цих трун у мене зв’язано дитячого спомина. Якось батько поїхав, захопивши й мене, до брата Григорія Петровича і ми, діти, в гулянках забігли на горище, бо там, як сказали дядькові дівчатка, є справжня труна. Григорій Петрович тримав її для себе підготовлену, більше того, мав звичку, на когось розсердившись чи з кимось посварившись, забиратися на горище, лягати в труну і навіть у ній спати – саме в такий спосіб він найкраще заспокоювався; приводив при цьому приклади із стародавніх аналів, що так чинили не раз славетні мужі із християн та й поган. Коли ж ми, діти, лазили дивитися на гроба, виявили в ньому торбини із сушеними сливами, яблуками, грушами та вишнями. Старша кузина моя сповістила, що батько тримає сушню тут навмисне, одне, що тут досить сухо, труна стояла неподалік комина, а друге, Григорій Петрович бажав, щоб дубові дошки ввібрали, як він пишно казав, аромат садів – тоді йому, мертвому, здаватиметься, що лежить у власному саду, а сад Григорій Петрович вельми любив, плекав, багато віддаючи йому часу. Зараз у тій труні відскочила бічна дошка; я нахилився, щоб роздивитися покійника, коли підняли покришку, і мені здалося, що з труни й справді йде легкий фруктовий аромат.