Валерий Шевчук - Тіні зникомі

І її обличчя стало таке кам’яне, що повірив їй.

– А що тут таке?

– Папери, Варваро, про які знаю не більше тебе. Але їх чомусь пильно ховали. І дід наш, і батько, й Петро.

– А Іван про них знає? – тоном змовниці спитала сестра.

– Гадаю, що так, – мовив я, розгортаючи пакунка, де й справді були папери. Але не зшиті в книгу, як інші, а розрізнені. В мене від хвилювання аж у голові запаморочилося.

– А може б, Тодосю, ти їх не чіпав би? – несподівано тонким і тривожним, навіть зламаним голосом сказала Варвара. – Може, вони нечисті, коли так ховалися? Може б, ми їх, Тодосю, ліпше спалили, щоб не напитати біди? Цур їм і пек! Коли б було щось добре, чого їх ховати?

Я не міг не відзначити, що при своєму примітивному мисленні сестра мала певну рацію й не менш тверду логіку, говорячи так. Адже сказав ще Соломон: "Тайни іншого не відкривай". Однак тоді мені було не до тверезих розважок. Зрештою, таємниці світу цього відкриває сам Господь. В таємницях не раз буває сховане, як сказав апостол Павло в посланні до колосян, "багатство слави". Здається, багатство слави тут і переховувалося. Але як міг пояснити це запаленій страхом і цікавістю жінці.

– Не мели дурниць, Варваро! – твердо мовив. – Що тут сховано, роздивимося. Коли б було щось не варте збереження, дід наш і батько давно б ці папери спалили. Коли ж вони їх не спалили, гріх би великий був не важити волю їхню й палити саме нам. Отож заспокойся і коли хочеш, щоб не сталося якогось нещастя, замкни губу на замку.

І я раптом побачив диво: очі Варварині закліпали і в них постали сльози.

– Чи ж ти мене, Тодосю, маєш за дурну? – скрушно спитала…

Признаюся, що читати ці папери було неймовірно важко, адже їхній спосіб написання давно вийшов із вжитку. Допомогло те, що Петро Михайлович, маючи, очевидно, ті ж труднощі, склав абетку писаних літер, якою я й скористався. Деякі документи були польською, а деякі французькою мовою, останню я знав достатньо, а першу, тобто польську, більш-менш – може, щось я і не зрозумів доладу, але те, що дійшло, неймовірно мене вразило.

Виявляється, родова пам’ять про нашого прадіда, отого загадкового Григорія Васильовича була притемнена тільки для непосвячених, тобто позверх; ці ж, сховані, папери говорили про нього значно більше. Справді, віднайщов тут копію листування Мазепи з Іваном III Собеським, польським королем, ще з 90-х років XVII століття, в якому про російську протекцію говорилося як про гніт над Малоросією. Але Мазепа не просив і польської протекції, він переконував короля не знищувати правобережне козацтво, а навпаки, дбати про його відродження, щоб воно дійшло до попередньої сили, виказуючи, що це було б корисно Річі Посполитій. Усе це листування велося через полковника Василя Темницького та його сина Григорія, нашого прадіда, отже з історією нашого роду тісно пов’язане: очевидячки, полковник та його син сповідували ті ж таки думки, що й Мазепа. В одному із листів говорилося також, що немало козаків і досі бажали б з’єднання між собою та Польщею на основі Гадяцького пакту, тобто з установленням Великого князівства Руського; тут-таки покладено списка польською мовою самого Гадяцького трактата, укладеного ще гетьманом Іваном Виговським із Річчю Посполитою. Другим моїм великим відкриттям стало те, що прадід Григорій Васильович не був убитий ані у війні із К. Булавіним, ані в часи акції Івана Мазепи, а разом із ним відійшов у Бендери, а потім став конфідентом гетьмана Пилипа Орлика; більше того, повернення під російське берло Данила Апостола було вчинено з волі Івана Мазепи, отже Данило Апостол рятував не тільки себе, родину та маєтки, а й родину прадіда нашого Григорія Васильовича: окрім того, Данило Апостол мав на собі перевірити, чи маніфест Петра Першого про помилування козацької старшини, яка від Мазепи відійде, був облудний чи тим можна було скористатися.

Усе це сповіщення разючі, і вони мене непомірне схвилювали; я знову потопав у хвилях диму, а часом вимушений був вийти з дому, веліти осідлати коня, скакував на нього й годинами гасав польовими дорогами, часом заглиблюючись і в ліси. Але найбільше відкриття чекало мене далі: виявляється, що прадід Григорій Васильович, бувши і за Мазепи досвідченим конфідентом, на рідну землю повертався – сюди він привіз конституцію Пилипа Орлика від 1710 року [25] Конституція Пилипа Орлика 1710 року – знаменитий правовий акт гетьмана П.Орлика та запорозьких козаків, за яким визначався республіканський устрій Козацької держави при обмеженій гетьманській владі. , його ж "Вивід прав України" і "Маніфест до європейських правителів" [26] "Вивід прав України", "Маніфест до європейських народів" – публіцистичні писання гетьмана П.Орлика, в яких він викладав причини повстання І.Мазепи і зголошував європейським монархам про порушення Москвою договорів Козацької держави з російськими царями, також про гніт, який тоді терпіла Україна від Росії. , останній писаний французькою мовою з різкими судженнями про зажерливість Російської імперії. На одному із документів латиною зроблено приписку: "Привіз Григорій та Григор" [27] Під Григором можна розуміти сина Пилипа Орлика, який справді конфіденціально навідувався в Україну із секретними дорученнями від батька. , почерк нагадував дідовий: Григорій – це міг бути наш прадід, а Григор – якийсь його супутник, хто саме я не знав, а роз’яснень не було ніяких. Це було вчинено якраз перед тим, як дід, при найактивнішому сприянні гетьмана Данила Апостола, шалено зайнявся справою повернення наших подільських та волинських маєтків. Отже, коли прадід на той час був ще живий, як можна припустити, то ця акція набирала особливого глузду: маєтки мали повернути для Григорія Васильовича, а вже через нього – до діда: таким чином виходить, що під старість прадід також почав дбати про місце під сонцем, але біда була в тому, що і він не був уже громадянином Річі Посполитої, а лишався, очевидячки, людиною без будь-якого державного підданства, або ж перебував у підданстві турецькому і, можливо, сильно бідував – ось чому зважився на великого ризика, явившись із якимсь Григором на рідну землю, де, можливо, мав конфіденцію із гетьманом Данилом Апостолом, його дружиною, а своєю сестрою, і з сином. Коли прийняти мій здогад, що йшлося про правобережні землі, цей захід зовсім не був ознакою дідової зажерливості, а мав свою цілком підставну рацію. Що сталося далі з прадідом, документи не говорили, очевидячки, так і помер, бозна-де посіявши свої кості і місця під сонцем не здобувши, але те, що дід ті папери все-таки зберігав, могло свідчити про одне, що він був добрим сином свого батька, глибоко його шанував, а в глибині душі залишався так само патріотом Малоросії. Після ж невдалої спроби повернутися на старі посідання, при цьому, можливо, й покинувши російське підданство, він упокорився в тому підданстві, бо вже ніде не міг знайти й утвердити свого місця під сонцем, а тільки тут; його папери принаймні свідчать, що відчуття батьківщини в нього було тверде й непорушне, а мазепинські ідеї і йому не були чужі. Однак, двох синів послав, як звідомлялося, на російську службу – це й був акт його капітуляції; зрештою, й сам Петро Григорович двадцять шість років віддав службі у військах, брав участь у походах Мініха та Лассі на Крим і проти Туреччини [28] Походи Мініха та Лассі на Крим і проти Туреччини – Мініх Бурхард (1683-1767) – російський фельдмаршал; Лассі Петро (1678-1751) – російський фельдмаршал. Йдеться тут про війну 1735-1737 рр. , був у багатьох баталіях, виконував доручення російських генералів Бірона, Бібікова та Рум’янцева, батька Задунайського; покинувши військо, служив ще десять років на цивільній службі на різних посадах – ось у який спосіб він заслужив і Лісовичі, й інші села та маєтки, залишивши синам 1240 душ селян; ці маєтки уміцнені гетьманськими універсалами і не були втягнені в жодні судові процеси, як це тоді не раз бувало, а дядько мій, Григорій Петрович, та й батько, були прийняті за указом Правительствуючого сенату в 1759 році до шляхетського Кадетського корпусу і дістали там уже цілком російське виховання.