Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Вельми пристрасною була моя найстарша тітка Марта Петрівна.

Вона закохалась у безрідного вчителя, який тому не міг з нею одружитися, що був ченцем; отож, щоб догодити таким уподобанням дочки, батьки відправили її до недалекого монастиря в Білорусії; тітка спершу сама бажала постригтися, але передумала і з монастиря втекла. Відтак запалала романічним коханням до шляхтича, офіцера Касіяна Бисавицького, який возив її по походах, свою платню пропивав і програвав у карти, а жінці залишав волю здобувати собі прожиток самій, і вона перебивалася пранням білизни в офіцерів; зрештою, чоловік її прогнав, і вона ледве дісталась у рідні місця, проклинаючи мілітарну частину чоловічого стану; дід на той час уже помер і її прихистив брат Григорій Петрович, біля якого вона й відійшла невдовзі у ліпші краї. Дід залишив їй за заповітом лишень сто карбованців.

Марія Петрівна, яка вийшла заміж за Івана Симонтовського, дітей йому не народила із дивної причини: невідомо де і як вона підхопила хворобу цілком невластиву ні цьому віку, ні клімату краю, але невиліковну – проказу. Через це її тримали зачиненою в окремому дімку, куди приносили їсти й пити, подаючи їй їжу й питво на довгій жердині. В такому ув’язненні прожила п’ять років і померла; кажуть, що чоловік за нею дуже вболівав, навіть їздив молитися до Києво-Печерського монастиря, її обкурювали димами місцеві знахарки, але нічого не допомогло. Особливого страждання зазнавала у місячні ночі, тоді відчиняла віконце в замкнутих дверях і цілком по-вовчому вила на місяця. До неї приходив священик, щоб вигнати з неї біса, але його молитви не допомогли, очевидячки, ніякого біса в ній не було. Коли ж померла, постала проблема, як її поховати, адже до прокажених торкатися не можна. Це знали й селяни, отож не знайшлося, хто б опрятав тіло покійної. Тоді Іван Симонтовський (його прозивали ще Єсимонтовський, бо коли приїжджали до нього гості, ще жінка тоді не хворіла, і питали в слуги: "Чи є пан Симонтовський?", – він вискакував на ганка і радісно горлав: "Є Симонтовський!"). Так от, отой убитий горем чоловік, який вельми співчував Марії Петрівні, зважився на річ, як і хвороба та, в наших краях невидану, тобто вирішив спалити разом із дімцем покійну жінку, завбачливо заручившись відомістю начальства, бо ніхто на те дозволу дати не бажав, але до відомості було взято, що він палить жінчиного трупа не зі злоби. Відтак селяни наносили з лісу немало хмизу, обклали ним дімця, а сам пан Симонтовський хмиза того підпалив, від чого знялося височезне полум’я, як розказували, ніби стовп, що гоготів і був схожий на вогняне дерево; дехто із забобонних селян казав, що бачив вогонь не як дерево, а як величезного вогняного чоловіка, в якого очі, були, мов колеса, а розтулений рот – ніби отвір кадуба, і що з того рота виривався регіт. Сам же пан Іван стояв, уклякнувши, на достатній віддалі й палко молився за упокій душі покійної і щоб вона на нього не гнівалася і не являлася ночами, бо він би того, за слабкістю душевною, не витримав. Отож на місці дімця утворилося попелище, яке Іван Симонтовський наказав засипати землею у формі округлої могили й поставити на ній високого дубового хреста, а на пораду однієї із богомільних бабів скликав людей та й учинив біля могили тризну, і сам, бідолаха, не відаючи, що здійснив поховання за язичницьким ритуалом, наскільки я в таких речах розбираюся.

Зате Анастасія Петрівна, попри побоювання Петра Григоровича, знайшла в родині Бороздів сімейне щастя й затишок, спокійно і в любові жила зі своїм чоловіком Гнатом. Свекруха, саме та, що мала б стати дідовою дружиною, любила її як рідну дочку, що, на мою думку, свідчить:

Марія Бороздівна кохала мого діда, хоча історії їхнього кохання в паперах прочитати я не зміг; нічого не знала про це й усезнайна Варвара, але була й тут якась нерозкрита таїна. Анастасія Петрівна народила своєму чоловіку вісімнадцятеро дітей, в основному дівчат, половина з них повмирала дітьми, як це звичайно в багатодітних родинах і водиться.

Щасливо склалася доля і в Парасковії Петрівни, її чоловік, Павло Рубець – чесний, добрий і покірливий, чоловік, але страшенно впертий, коли був переконаний у правдивості своєї думки. Життя подружнє цієї пари текло рівно і без особливих ексцесів, хіба під старість отой Павло Рубець невідь чому із дому був утік, ховався в лісі, живлячись грибами і ягодами, наскакуючи й на городи: за ним, на вимогу Парасковії Петрівни, було влаштоване справжнє полювання, як за оленем, він намагався від мисливців утекти і сплутати сліди, але, побігавши туди й сюди, утрапив до ловчої сітки, його скрутили, привели, зв’язавши руки і наклавши на шию мотуза, додому, де Парасковія Петрівна наказала його негайно ж розв’язати, ридала біля нього й ламала руки, але Павло Рубець, бувши зловлений, вів себе цілком спокійно, утікати не поривався, а ніби нічого не сталося, рушив у, дім, де відразу сів до столу й нетерпляче рявкнув: "Чи подадуть мені нарешті поїсти?"