Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Чи кого убив? Був воїном, а призначення воїна вбивати. Чи був у перелюбі? Ніколи! Чи шанував батька й матір свою? Батька не шанував, а матері Бог не дав пізнати, бо вмерла молодою, коли був ще дитиною. Який мій найбільший гріх із перечислених? Останній: не шанував батька свого, забувши заповідь: "Блаженні гнані за правду, бо їх царство небесне", ще й другу заповідь: "Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, та розповсюджуватимуть про вас усяку лиху славу неправдиво". Хто є мученики, яких маємо шанувати? Ті, які переслідування терплять, коли їм побожність забороняють, церкви, маєтність і вольність забирають, ті, яких із місць проганяють і інші переслідування чинять, а іноді й саму смерть через віру приносять. Як бачите, грішний я був, є, і не відаю, чи гріхи мої простяться, але уповаю на ласку божу, хоч може, це і є надмірність. Щодо вас! У Євангелії від Матвія, сказано, скільки разів прощати гріхи братові. "До семи раз?" – спитав святий Петро. Відповів Ісус: "Не кажу тобі – до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи". Все, я стомився!

Казань цю написано короткими реченнями, дід Петро Григорович побудував її за катехизмом. Очевидно, йому важко було говорити і кожне речення він із себе посильно витискав. Гадаю, синів батькова сповідь мала вразити, адже той визнав своє життя як переповнене гріхами, отже, неправдиве й Богу супротивне, проте він це усвідомлював, а отже покаявся. А найразючіше, що під кінець життя таки пошанував свого батька, а нашого прадіда, визнавши його за достойного царства небесного, отже, життя прадідове було в подвигу духовному, тоді як його – в пошуках хліба життя. Ось те, що віддалило діда під кінець життя від світу і примусило зачинитись у своїй фортеці. Ось те, що почорнило його обличчя, а убілило душу. Адже гріх пізнаний, у якому грішник щиро кається, не є гріхом – для цього й існує вічний сакрамент покаяння. Не відаю, чи дід так само каявся і перед священиком, але вирішив покаятися перед тими, кого любив найбільше, перед синами своїми, а любов, як сказав святий Павло, "покриває безліч гріхів".

На мою гадку, саме цей дивовижний дідовий заповіт цілком логічно може пояснити, чому й батько мій, і брат пильно зберігали коромольні папери, зв’язані із пам’яттю про нашого прадіда, – одного із тих численних мучеників, імена яких губляться в непам’яті, стираються із лиця землі, але навіки закарбовуються в Книзі життя, котра пишеться в небі.

Саме це мене в прадідовій та дідовій історіях і вражає. Вони обоє були людьми із божим духом у серці, хоча так само, як усі, залишалися і грішні, і смертні. Пухом їм земля!

Про Йоасафа знаю мало, ще менше знав брат Петро Михайлович, бо щодо нього в наших родинних паперах не залишилося нічого. Папери, які я вийняв із його гробу майже потліли, але дещо з них я зумів не так врятувати, як переписати, були то малі недогарки. Річ у тому, що Іван, який згодом став Йоасафом, молодим пішовши з дому, навідувався вельми рідко, навіть коли ще навчавсь у Київській академії. Отож моя розповідь про нього буде тільки частково заснована на певних, з документу взятих, даних, а більше на грі моєї уяви. Однак уяву свою я живив тим справжнім, до чого доступитися мені довелося. Закінчивши богослов’я в академії, Іван прийняв чернецтво і жив у різних малоросійських монастирях. Як він там жив, хто були його друзі, близькі, які мав думки, що йому боліло, чого праг – все це навіки залишиться у прірві часу, хіба, може, він сам, чи хтось із його близьких щось про те написав і потім те написане комусь цікавому відкриється. В записках Петра Михайловича, окрім тих принагідних згадок, що тут уже подані, стоїть таке: "Іван не бажав бути єпископом і з рідної землі їхати не хотів. Єпископом поставлений насильно". Брат не звістив, звідки взяв це подання, очевидячки із усних оповідок, якими він широко користувався. Але сам Йоасаф, як уже говорилося, свій життєпис таки списав, однак чомусь велів його сховати в труну, на цьому життєписі й будую свою оповідь, наскільки факти її зуміли прорости в моїй уяві. Коли ж я щось подаю не так, щось пересолив і поклав на порожніх здогадах, хай простить мені покійний дядько Йоасаф і ті наступники наші в роді, до яких посилаю цього твора.

У м’ясопустний тиждень, 14 лютого, він ледве відслужив службу, відчуваючи зрадливе тремтіння в ногах – так завжди бувало, коли мав статися черговий напад, і, зібравши всю силу, щоб не гримнутися на діл перед зібраним людом, подибав, ледве пересуваючи ноги, бо вони увіч дерев’яніли, з людських очей. І як тільки від них сховався, сила відразу ж покинула його й напевне гримнувся б, коли б навчений на такі випадки служка Іван не підхопив, а що був хлопом дужим (на те й вибраний був Йоасафом), то взяв єпископа як дитину на руки – далі себе трудити єпископ не мав уже потреби. Його посаджено в повоза, коні рушили й доправили єпископа до келій; Іван обережно заніс його в приміщення і вклав на ложе, обкутав ковдрою й запитав, чи нічого більше не потрібно. Єпископові важко було й вустами рухати, отож кволо махнув рукою, бо знав: зараз його охопить важкий сон, з якого вийде хіба за декілька годин, – снів же від якогось часу почав боятися, в них чомусь почали приходити ті, кого велів свого часу карати. Початок сну завжди бував однакий: Іван відносив його до великого позолоченого крісла, садовив, відтак із кромішньої пітьми виступав ніби витканий із тієї тьми судовий писар і викликав його жертви, як свідків, бо не їх судили, а таки його, називаючи жорстоким гонителем і немилосердним осудником.