Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Але сьогодні все відбулося інакше.

Із тьми виступила тінь писаря і урочисто промовила до єпископа:

– За повелінням вашого преосвященства мушу нагадати вашій милості, що стілець, на якому волите сидіти, оббитий шкірою з вашого попередника, так само Йоасафа, який неправедно судив. А ще за повелінням вашої милості маю обов’язки рецитувати вірша архієпископа чернігівського Івана Максимовича, котрий про цей предмет оповідає, і має назву "Камбиза".

Звелите почати?

Тінь судового писаря розгорнула пергаменового сувоя і гострим фальцетом із завиваннями почала вигукувати:

І тут заграла дивна музика, і з кутків виступили два лискучі мурини із гострими ножаками, криця яких полискувала і ніби палала синіми вогниками, що схоплювалися з металу й, наче краплі, падали долі. І Йоасаф із жахом побачив, що сидить у кріслі цілковито голий, як і ці мурини, і йому стало нестерпно соромно, адже довкола збилося в купу, налягаючи один одному на плечі, безліч людей, світських і духовних: дивилися на нього осклілими очима і в кожного на вустах було приклеєно по неживій усмішечці. А тінь судівського писаря тим-таки нестерпучим фальцетом гукала:

І Йоасаф відчув трем у всьому тілі, кожна жилочка в ньому затрусилася, окрім ніг, бо ноги стояли на підлозі мертві, власне то вже й не ноги були, а обтягнені жовтою, як пергамен, шкірою кістки. І знову заграла дивна музика, а голі мурини під ту мелодію прокрутились у танці й почали, продовжуючи танцювати, наближатися до нього, граючи ножами, якими крутили, ошкірюючи величезні білі зуби, і світили, ніби в них було загнано по свічці, очима, і ті червоні вогні, загнані в очі, вряди-годи рвалися і пирскали іскрами. Він же сидів, скулений і зціплений, покірно чекаючи, що ж буде далі. Вони ж, приступивши до нього, виструнчилися і притупнули правою ногою.

– Почнемо, отче? – спитали в один голос.

– Що хочете вчинити, нечестиві? – з жахом спитав голий і тремтячий Йоасаф, а люди навколо віддалилися, деякі притискались до стін, навіть уклеїлись у тиньк і позавмирали, ніби заморожені, і тільки очі їхні світилися цікаво і з хитринкою і тільки вуста здригалися, але це не оживлювало мертвих отих і причіплених усмішок.

Відтак тінь писаря піднесла до очей пергаменового сувоя й прочитала:

– За зволенням вашої-таки милості і за повелінням царя Камбизи має відбутися суд над вашою милістю, а декрета маєте проголосити, ваша милість, на себе сам!

Мурини нахилилися над Йоасафом, провертали його тіло, шваргочачи незрозумілою мовою, згинали його й розправляли, тицяли пальцями із залізними нігтями – очевидно, радилися, як ліпше злупити із нього шкіру. Зрештою, пригнули так, що він ліг на власні коліна, і гостренний ніж пробіг по спині від шиї до кіпчика. Болю однак не відчував, хоч йому здирали зі спини шкіру, вправно підрізуючи її ножами й помалу стягуючи, – робили все швидко і вправно. По тому розігнули його, підрізали шкіру біля шиї, і Йоасаф відчув спиною холод, адже був роздягнутий не тільки з одежі, а зі шкіри. Мурини тимчасом підрізали шкіру на грудях і почали стягувати її з нього як сорочку, і хоча йому й цього разу не боліло, Йоасаф закричав. Тоді один із муринів махнув рукою і в тій руці з’явилося велике, гарне й осяйне яблуко, яким і заткнуто йому рота. І Йоасаф уже більше кричати не міг, а сидів із тим забитим до рота яблуком і тільки крутив очима. Тим часом мурини завершували стягувати з нього шкіру, вже й не підрізаючи ножами, а вивертаючи, як із зайця, і тільки в ногах того вчинити не змогли, бо там шкіра намертво пристала до кісток. Отож підрізали її ножами й жбурнули стягнуту шкіру йому в ноги, і та шкіра в ногах почала спазматичне смикатися й ворушитися, а він сидів із забитим у рота яблуком і німо дивився в той час, як тіло дубіло від холоду. Судовий писар тим часом приніс точнісінько таке ж крісло, як це, в котрому сидів, і мурини почали оббивати його свіжозідраною шкірою, краючи її ножами. В роті в них було напхано цвяхів, руки тримали по молотку, отож діловито натягували шкіру на стільця, випльовували із рота цвяха і вправним ударом заганяли в дерево.