Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Не поспішайте, а робіть як слід, – сказав судовий писар. – Маєте знати: його преосвященство не терпить, коли щось чинять не так – заживете плітів, а він цього добра не шкодує.

Мурини сповільнили роботу й почали забивати цвяхи обережніше, але дивну річ відчував при тому Йоасаф: йому здавалося, що вони вбивають цвяхи не в крісло, а йому в живе тіло – цього разу гостро боліло й кололо…

(Мушу зробити тут примітку від себе: Йоасаф любив записувати сни. Окрім віршів, були там ще й інші записи снів, не введені до життєпису, але вони, на жаль, зітліли аж так, що я не міг там нічого прочитати, хіба окремі уривки, з яких здогадався, що то були таки сни – надто неймовірні речі там писалися).

Після того Йоасаф зліг у постіль через обложну хворобу в ногах і пробув так проздовж усього великого посту аж до Томиного тижня нерухомо, лежав без їжі, хіба вряди-годи приймав від служки пиття. Коли ж йому нагадували про їжу, відчував обридження, водночас і поштовхи у шлунку, ніби той ще до прийняття її виштовхував. Зате багато єпископ спав, провалюючись у темні ями, з яких ледве видряпувався, відтак привиджувалася йому стежка, протоптана у траві, але трава довкола суха, ніби не на весну йшлося, а на осінь, і гірко пахло опалим, підітлілим листям, хоча довкруги не було жодних дерев, і можливо, вітер доносив ті запахи здалеку: в обличчя віяло вологими, крижаними й ніби солоними струменями. І добредав по тій стежці Йоасаф до стодоли, збитої із чорних дощок, котрі нещільно прилягали одна до одної аж так, що утворювалися між ними щілини, в які проривалося золотисто-синє повітря, розсіюючись, освітлювало те, що і можна було побачити із середини. А побачив він у стодолі колишнього ієромонаха Доротея і ченця, також колишнього, Теофана, закутих у заліза, які копали посеред стодоли яму: один і був у ямі, а другий приймав відро із накопаною землею й відносив її в куток, де вже насипано немалу купу. Йоасаф сів біля входу на маленького ослінчика й печально дивився на ту безперепинну роботу, адже саме він їх на неї засудив, і то за те, що вони, нечестиві, зважилися втекти зі свого Харківського Покровського монастиря, виготовили собі фальшивого паспорта й подались у світ, але були піймані. І він, Йоасаф, над ними змилосердився і не відіслав після позбавлення чернецтва до світського суду за соборним уложенням, глава четверта, пункт перший, і за указом від 31 серпня 1748 року, щоб їх там по цивільному покарали, а звелів зняти клобуки їхні і вчинити в консисторії жорстку покару плітьми, а тоді відіслати у заслання: Доротея у Спасо-Окольський Троїцький, а Теофана у Вольновський Троїцький монастир, щоб вони перебували там у кайданах невідхідно аж до кінця днів своїх. І хоча були вони тепер у різних монастирях, але чомусь зійшлись у його сні й опинились у цій загадковій дощатій стодолі, і копали тут яму, і відносили землю, і самі вони, і він, Йоасаф, чудово знали, що копатимуть ту яму доти, доки житимуть. Були голі до пояса, а тіла мали посмуговані чорними смугами від плітей, відтак подобали на чортів пасматих; навіть очі горіли десь так само, як у чортів. Чи не тому Йоасафові було втішно дивитися на них, адже раніше були свавільні, непокірні, схильні до переступу, хоч носили на собі чернечі мантії, що зобов’язували до іншого поводження, а от тепер, хоча й подобали на чортів пасматих зовні, в душі вже були цілком упокорені, раніше бездільні бували, а тепер – за роботою, а що може бути краще, як робота, котрій нема кінця. Так втішно думав маленький старчик, приплеснутий на стільця на вході до стодоли, і від зворушення в нього попливла із ока сльоза.

– Чи ж знаєте, любі мої чада, – спитав зворушено й лагідно Йоасаф, – куди це й для чого копаєте печеру?

– Так, ваше преосвященство, – глухо сказав, червоно блимнувши оком, Доротей, саме той, котрий був на горі й приймав од Теофана відро із землею. – Будуємо підмурівки храму для твоєї святості. Святобливо упокорив ти нас, отож дякуватимемо тобі, поки не закінчиться ця робота.

Йоасаф почіпав язиком свої розхитані скорбутом зуби – всі вони ледве трималися ясен і дивно ворушились у роті, ніби викручуючись зі своїх ям, – і йому раптом здалося, що Теофан у ямі – це і є уражений скорбутом отакий зуб, а Доротей був ніби зубом висмикнутим. І подумав печально, що хоча і їсть щодня водяну настурцію, але зуби його все більше розхитуються й сочать кров’ю, а часом кров іде горлом і носом – молитви чомусь йому не допомагають. І згадав він молодість, коли ще пробував у Києво-Софійському монастирі; там йому дали почитати поему, написану в 1737 році його попередником по цій-таки білогородській єпархії, також Йоасафом, але Горленком, і звалася вона "Бран семи добродійностей із сімома гріхами в людині-мандрівцю"; пам’ятає, як вразила його та поема вже хоча б тим, що в автора все так просто виходило: треба піти лишень на Схід до ясного палацу, де живуть діви-богині, що їх очолює цариця Смиренність, покликати її дів: Милосердя, Цнотливість, Любов, Піст, Покірливість та Побожність, і вони поборять у людині гріхи, які її з’їдають. Зрештою, він так і вчинив: пішов лютою війною на людські гріхи і не знав до них милосердя, і не знав до них любові й покірливості перед ними – убивав власне тіло постом і цнотливістю, вірив у свою побожність, але чому в його душі раптом поселився, чому загніздився отой ситий, тлустий, ротатий, який, ніби листка гусінь, згризає йому, Йоасафові, душу? І це він, отой черв’як, присилає йому оці страшні сни.