Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Іван виходив із келії, коли ж його зупинив владний погук:

– Стривай! Ходи й скажи, щоб тобі дали десять плітей. І щоб кричав, аби сюди було чути.

– Послушаюсь! – смиренно вклонився Іван і витер із лоба піт.

І тільки тепер Йоасаф збагнув, чому він злився, коли екзекутори били черниць: ті не кричали, тобто не каялися. І тоді, пам’ятає, він скочив, хоча які були хворі його ноги, і крикнув, щоб били сильніше, але й по тому вони не кричали, і це було так дивно, ніби пліті лускали не по живій плоті, а по дереві. А коли вдягались і відходили набік до побитих, стояли понурившись, – чи не був то тихий бунт? Так, вони впокорилися, але ж не каялися, отже не брали своєї вини за гріх, а відтак приписували свого гріха йому, судді їхньому, тобто накидали його йому на шию – і скільки таких гріхів за перебування на єпископському стільці йому накидано? Холодний піт вибився на лоба Йоасафові зовсім так само, як передоцим у служки.

Екзекуційний покій був неподалець, через дві келії, і поки Іван мав знайти екзекуторів і лягти під пліті, Йоасаф почав згадувати: чи всі, кого карав, кричали? Чому раніше на це не звертав уваги? Але ні, більшість таки кричала, хіба оті закляті втікачі, Доротей і Теофан… так, справді, ті не кричали, а ще не кричала Ганна Кочержиха із Харкова, хоча її дочка Тодоська таки кричала. І він раптом збагнув: найчастіше приходили до нього в немочі і в снах саме оті непокірні, котрі не кричали, отже, не покаялися. Відтак він не зміг уселити їм почуття власної вини, а покара без почуття та вселення власної вини марна річ…

Ганна Кочержиха була оскаржена священиком харківської Рождественської церкви Іваном Млодзинським у Харківську полкову канцелярію за те, що вона в час відправлення вечірнього піння била його в церкві по щоках і за волосся тягала, бо він відсилав із церкви її дочку Тодоську, оскільки, як оповів йому дзвонар Григорій, ота дівка Тодоська народила трьох дітей, прижитих блудно, й покрила сама собі голову. Харківський протопоп прислав про те донесення єпископу, і він йому відписав, добре це пам’ятає, що справа про дітей, прижитих у блуді, належить світському суду, за указом імператора Петра Першого від 7 липня 1722 року, а бійку Ганни Кочержихи із священиком наказано дослідити. І протопоп прислав йому звідомлення, що сталося це тоді, коли Кочержиха зі своєю донькою прийшла до церкви на вечірню і стала на своєму місці поблизу дверей. Тоді священик Іван Млодзинський, прочитавши єктенію, помітив у церкві Тодоську, рушив до неї із книгою і сказав:

– Чому прийшла до церкви? Не належить тобі переступати церковного порогу, оскільки недавно народила дитя.

Відтак узяв Тодоську за плече й повів із церкви геть. Кочержиха ж, уражена словами священика, які ганьбили її дочку, підскочила до нього і вліпила ляпаса правою рукою, при цьому лівою схопила за волосся. Тоді пономар, котрий був поблизу, кинувся на них і відірвав Кочержиху від священика. І Кочержиха закричала, що священик образив її дочку безневинно, оскільки та, хоча й не повінчана, живе з чоловіком у законному шлюбі, записаному у міських книгах, як це водиться не в одного у Гетьманщині, звідкіля вони недавно переселилися. По тому плюнула собі під ноги і пішла з дочкою геть, сказавши при цьому, що нікому не дозволить уймати ані їй, ані дочці її честі. Але через тиждень отямилася, порадилась із сусідами Хвеською Кандибихою та її чоловіком Тодором Кандибою із Ульяною Мулярихою та її чоловіком Іваном Мулярем, які разом із нею прийшли до священика Івана таки Млодзинського, щоб перепросити його.

Йоасаф бачив, як це відбувається. Тож, примружившись, міг уявити, як попереду йшла Ганна зі своєю дочкою, за нею поштиві сусіди-свідки Тодор Кандиба та Іван Муляр, за ними жінки їхні Хвеська та Ульяна. Вони зайшли до священичого дому, поштиві свідки взяли в отця благословення, а Ганна з Тодоською лише вклонилися низько. Відтак священик сів у крісло, тоді як інші стояли, і згукнув:

– Чого тобі треба, нечестивице?

– Прийшла, панотченьку, помиритися й попросити вибачення, – сказала покірливо, Ганна і, уклякнувши перед отцем, поцілувала йому руку. – А ці поштиві люди – моїми свідками. Вони засвідчать, що Тодоська не жила у блуді і той, хто вам таке сказав, панотче, вибачте на слові, наклепав. Вони ж засвідчать і моє каяття, бо я не мала б на вас, панотченьку, рук знімати, а повинна б дійти правди спокійно і розважно. Отож принесли вам, панотченьку, на перепросини сукна тонкого на шість ліктів, сап’яну й козлини, а вас просимо, щоб супроти нас чолом не били.