Валерий Шевчук - Тіні зникомі

І вона виклала із міха сукно, сап’ян та козлину. Тоді панотець звівся, обмацав полотно, сап’ян та козлину, а що все було добре, тяжко зітхнув і знову сів у крісло.

– Гаразд, – сказав. – Коли докинете ще три рублі, помирюся з вами й допущу вас до благословення.

Кочержиха з дочкою вклонилися, відтак стара вийняла гамана й виклала звідти три рублі, поклавши на тому ж столі, де лежала решта приносу, а тоді підійшла під благословення.

– А того клямцю, панотче, – сказала сумирно, – покарайте, бо дочка моя з неуйнятною честю, отож хай так само заплатить при свідках вину.

– Покараю, покараю! – сказав панотець і недбало перехрестив Кочержиху та її дочку.

Усе це відбувалося згідно із звичаєвим правом, яке існувало на його землі споконвіку. І саме це непомірно єпископа розлютило, бо те право не раз суперечило писаному, а коли так, кричав він якось перед судом духовного правління, всі ці звичаї та обичаї, заведення й помири, хай і чиняться в народі відвік-віків, фальшиві та недійсні, а дійсне лише те, що узаконено для духовного й світського суду церквою чи царем. Тож саморучно полистав "Кормчу книгу" і знайшов там подане в сорок другій главі: "Коли хтось, у святу церкву ввійшовши, єпископу чи причетникам, чи іншим слугам докуку нанесе, такого муками скарати і в ув’язнення послати". Знайшов відповідне місце і в "Номоканоні": "Коли хто вдарить священика, хай буде під забороною літо одне; коли ж дасть йому позауш чи деревом, хай буде під забороною три літа, хоч би священик і вибачив йому зогрішення". Отож він, Йоасаф, і послав указа до Харкова в духовне правління, щоб ту Ганну Кочержиху із дочкою знайшли й прислали сюди, до нього, де їм буде вчинено жорстоке покарання плітьми, а після того її саму, на її ж кошти, заслати до Старо-Оскольського монастиря у монастирську роботу на рік. Так воно, зрештою, і сталося: вирок справедливий, вина певна і встановлена, але чомусь Кочержиха при побитті не кричала.

"Дочка, дочка, – думав він, прислухаючись – щось задовго екзекутори не виконують повелене щодо служки Йвана. – Але чому тоді сікли дочку? Адже вона священика не била, його не ображала, ще й на перепросини прийшла? І чому не дослідили гаразд: чи дзвонар Григорій поклав на ту Тодоську наклепа, чи й справді вона блудодіяла? Коли справді блудодіяла, її покарали належно, а коли ні?"

Стріпнув волоссям, виставляючи розхитані, вкриті кривавою плівкою зуби, ніби всміхався, але не всміхався: отой мурин у його шлунку все ще випльовував із рота цвяхи і вгачував йому у ніжну плоть – колька не припинялася.

У цей мент і пролунав крик: важкий, грубий, болющий – так кричить бик, якого вдарили обухом, але не добили. І Йоасаф відчув, що колька його відпустила й перестала мучити. Напружився, витягся і слухав того крика з нутровим задоволенням, а той лунав і лунав, дивно подвоюючись, – це значило, що служка Іван щиро каявся, а коли так, то й задоволення відчував Йоасаф достойне. І тут він пригадав: дочка Ганни Кочержихи жила в шлюбі, але неповінчана, отже, знову-таки за тим трипроклятим звичаєвим правом, яке він скрізь і всюди викорінював. А це значило, що священик Іван Млодзинський не уйняв їй честі, виганяючи із храму, хіба запізно це зробив, адже вже третю дитину народила, отже, в блуді пробувала й кару свою в правлінні понесле справедливо. Зрештою, і після народження дитини в церкву заходити, як осквернена, не мала.

І він відчув відпруження: так, був суворий та вимогливий у цій ненастанній війні із гріхами людськими, може, й непримиренно-немилостивий, але завжди діяв у межах закону і справедливо. Але чому тоді вони не кричали, чому не прийняли справедливого на себе засуда, чому вішали свого гріха йому на шию? І от, може, вперше за весь час він увіч відчув, що й справді чинив законно та ніби справедливо, але і його серце до кінця цієї справедливості не приймало. І чи не тому це трапилося, що закони церковні й царські йшли тут усупереч віковічних законів, за якими жили люди тієї ж породи, до якої належав і він сам?

Служка Іван перестав кричати: екзекуція відбулася. Ну, й слава Богу!

До вечора Йоасафу почало колоти в лівому боці, а на ранок, 26 березня, колька перейшла в правий бік і стала невиносна, аж під плече сягала. Він стогнав, кректав – сльози поставали на очах. І хоч ще зранку служка приніс свіжоспеченого бублика, не доторкнувся до нього, тільки дивився, і часом знову йому здавалося, що бублик – це величезний, грубезний, скручений у коло, хробак, котрий проковтнув власного хвоста…