Валерий Шевчук - Тіні зникомі

27 березня Йоасаф почав кашляти кров’ю та харкати із превеликою, майже смертельною колькою. І вже не вставав із ліжка, так обезсилів, і не міг знову-таки жодної їжі, навіть бублика, взяти до рота. Тоді прийшов до нього лікар-чернець із монастирської больниці й пустив кров. 28-го йому знову пустили кров, і колька почала зникати, але не покидала дорешти, – той мурин, який сидів у нього в нутрі, ніяк не міг вибити йому в тіло всіх набраних до рота цвяхів, а все вколочував та вколочував, завзятий і невтомний, однак біль не був уже такий невиносний. Відтак у Йоасафа випало відразу аж два зуба, і він жбурнув їх на підлогу із омерзінням. Зуби перестали нити, і міг хоч би перевести подиха. І саме в той день зринула йому думка: коли б порахувати всіх, кого катували плітьми за його повелінням за ті шість років, відколи був єпископом, пальців на руках і ногах у нього б не стало на сім раз – хай це рахує Господь. Однак, коли чинилася екзекуція, болі в тілі меншали, отже, Господь таки йому сприяв і посилав отого знака, що неприпинна війна із гріхами, яку вів цей його слуга, люба йому і що всі ці людиська, котрих клали під пліті, мали б бути вдячні йому за його невсипущість. Але цю думку, хоч не завжди, долала інша: а чи його тілесні болі часом не подаються йому в покару за немилосердність, щоб пам’ятав, зрештою, Камбизову науку і в своєму суді не переставав лишатися справедливий, адже неправедний суд – це ще гірше за вчиненого переступа – переступи часто через недомисля творяться, а суддя недомисля мати не може.

"Важко бути, – думав Йоасаф, – немилосердним, але ще важче милосердям покривати гріхи".

Тоді він не воюватиме й не долатиме їх, а піддаватиметься їм разом із тими, до кого нечестиво милосердствував би. І Йоасаф відчував, що воля його сталиться, а розум яснішає. І кожного присуда пильно звіряв із "Кормчою книгою" та "Номоканоном", не відступаючи від закону чи від царських указів ані на йоту. А коли й цього бракувало, зважав на синодальні укази, а власну волю при тому цілком виключав. Отже, твердо міг повісти: ніхто ніколи йому в його діях не дорікне, бо вони вивірені й точні.

Але існувало тут щось і не до збагнення. Був отой черв’ячок чи хробак, котрий тлив душу, і він його попри все слухав і відчував. І це, можливо, тому, що після кожного свого немилосердного засуду його й без того немічне тіло зазнавало чергового удару, хоча, з другого боку, відчуття виконаного обов’язку доливало в те ж таки тіло й сили. Тобто ота фантазія про війну в душі Добродійності із Гріхами, вилита в поетичні рядки його попередником на стільці, також Йоасафом, певною мірою була провісною: у ньому така боротьба й справді точилася, і це творилася не тільки баталія між ним, носієм Добродійності, та Гріхами, втіленими в переступниках світових, але й баталія внутрішня, його власних первнів, котрі не вкладалися погідно в гармонійний малюнок, а гостро себе поборювали. Часом запитував десь зовсім так само, як згодом запитає й батько його, а наш дід Петро Григорович, сповідаючись перед синами:

– Чи ж я битий гріхом Гордині?

Ні, не був битий тим гріхом, ніколи себе над іншими не вивищував.

"А те, що ти єпископ і вже цим над іншими вивищений, – шепотів, йому черв’ячок, – хіба не можна уподобити Гордині?"

– Чи мав до чогось Ласість? Ні, їв невибагливу їжу, навіть дуже невибагливу, витримував справно всі пости і мертвив тим власне тіло.

"А те, що сласно смокчеш бубличка, – шепотів черв’ячок, – хіба не є Ласістю? Чи посмоктав з насолодою бублика, чи з такою ж насолодою з’їв копченої білуги – хіба не той-таки результат: задоволення? Від вживання бублика ласість може бути більша, бо саме тим утихомирюєш слабкість норову".

– Чи мав Заздрість?

Ні, бо кому й навіщо йому заздрити, коли він у своєму колі перша особа.

"А те, як часом дивишся на молодих, гарних, здорових, у яких рот повний міцних білих зубів, які пахнуть не стервом, а вітром, полем, степом, ранками, свіжою водою чи росою, – прошепотів черв’ячок. – Глянь на себе: висохлий, жовтий, беззубий, сивий, у нутрі твоєму – товкітня болячок, які, наче пси падаль, розривають, шматують твоє нутро, і ти вищиш, кавчиш – і тут раптом визирнув у вікно й побачив парубка чи жінку, повних сили, радощів, веселощів: жінка пахне молоком, а чоловік – житом. Хіба не відчував тоді, як їдка лапа влазить у тебе і дере кігтями? І це не робить тебе молодшим, а тільки шарпає й катує твоє й так розтерзане тіло, а тобі ж тільки сорок і дев’ять років?"