Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Брався руками за обличчя й сидів так без руху, без думок, без почуттів – завмерлий, замерзлий, знічений, бо що мав відповісти? Однак мав силу продовжити це самобичування і не без гіркої відчайної насолоди продовжував його.

– Чи маєш Гнів?

О, тут чи не найбільше грішний, бо у Гнів таки впадає, особливо, коли бачить десь нелад, нехлюйство, непорядність, нехтування моральними приписами, блюзнірство, суперечність указам та приписам, не кажучи вже про закони, – а цими переступами переповнене життя. Хіба не відчував Гніву, коли об’їжджав єпархію й побачив, приміром, в селі Ізюмці Ізюмського повіту, в домі священика, у кутку, щось схоже на руковмивальника, в якому у зимовий час той священик хрестив дітей? Так, Йоасаф піднявся тоді на крик і сильно гнівався, відтак звелів покарати нечестивця плітьми в духовному правлінні, і сам при тому був присутній, і рахував удари, і це чинилося для того, щоб той вимислів не чинив, а утримував місце, належне до треб, за церковними правилами. І коли священик верещав, ніби кабан, як йому розписували кривавими смугами спину й ґудзицю, Йоасаф відчував задоволення: верещить, значить кається. Адже є Гнів святий і Гнів нечестивий, адже й Господь не раз запалювався гнівом, як вістить Святе Письмо, навіть на людей достойних, на Мойсея, наприклад, чи й на народи, Ізраїль, наприклад, коли ті чинили недостойно, на царства, царів – і то був Гнів ярісний, лютий, бо людина, як сказано в книзі Йова, не в силі порушити божі права. Є й інший гнів – Гнів нерозумного, Гнів затоплення, Гнів збудження, Гнів людини, яка не чинить правди божої, - такого Гніву варто стерегтися і він стерігся його, як тільки міг.

"А те, що спалахував, як смола, при невдогодних тобі дрібницях, – сказав черв’ячок, – чи ж не був то Гнів нерозумного?"

– Чи колись замутнював твого розума Блуд?

О, тут Йоасаф був спокійний, бо жіноча плоть завжди викликала в ньому омерзіння, адже не дивився на жінку інакше, як на посудину диявола, а коли жінок карали, завше мав більшу втіху.

"Оце і є Блуд, – захихотів черв’ячок, – бо коли бачив, як по голій жіночій сідниці гуляв бич, в тобі пробуджувався хоч і умертвлений, але не до кінця лютий самець, і твоє задоволення від биття однакове із блудним задоволенням при насиллі. Згадай-но, тоді твій пстручок не здіймався, але кволо й солодко посмикувався, отже, ти ніби гвалт чинив тим нещасним, адже коли чоловік б’є жінку, в ньому не тільки ярість і дикість його за непослух, а й задоволення від гвалту, а це чи не Блуд?"

Зимний піт покрив лице Йоасафа, адже той шепіт таки допікав йому, хоч усе в душі противилося, бунтувало, обурювалося супроти неправди того шепоту, адже недаремно черв’ячок той звивався, ставав на хвоста, танцював, розтуляв беззубого писочка і ніби реготав із нього – і хто б то міг бути, як не сам нечистий?

Відтак глибока втома обіймала Йоасафа.

– Гаразд, – проказав, – а Ненажерство?

От уже в цьому його ніхто не звинуватить, бо ніколи в Ненажерство не впадав, бо й тіло його зсохлося через нестачу їжі та й хвороби його, можливо, від того примножилися? Ну, кажи, кажи, черв’яче, а як тут?

І черв’як смикнувся, звів почварну голівку і сказав, спершу облизавши губки синім язичком:

"Ненажерство – це те саме, що й Ненасит. А Ненасит у людей з’являється тоді, коли тратять міру. І не обов’язково Ненасит – це їжа чи інші тілесні задоволення. Хіба не мав ти Ненаситу в задоволенні, яке відчував, коли однаково люто били винуватих по-справжньому і винуватих через те, що тобі здалося, ніби вони винуваті? І чи не було Ненаситу в тебе, облуднику, коли так старанно виконував усі закони й приписи, вірячи в їхню істинність? Але їх творили такі ж грішні люди, як і ти, хоч і духовники чи царі, і творили не за божою правдою, а у власному інтересі, отже коли вони істинні не в суті, а позірно, то що тоді? А коли закони й приписи – устійнене зло, не добро, тільки освячене шкаралущею закону чи припису? Чи ж не потрібно вивіряти їх сумлінням своїм та розумом, і не бути тупим та невситимим знаряддям тих-таки законів та приписів? Чи був ти доброю людиною, Йоасафе, от у чому суть?"

І знову холодний піт покрив жовтого, побитого старечими плямами лоба Йоасафа. І сухі вуста його сіро зашелестіли:

– Диявол шепоче твоїми вустами, черв’яче! Не послухаю твоїх кривих підмов, адже є правда вічна, Богом створена і в Святому Письмі записана, і не нам, смертним та грішним, її вивіряти. Служити нам їй треба, а не вивіряти, бо коли кожен вивірятиме, ніякого ладу на землі не буде, люди перестануть розрізняти, де зло, а де добро. І я ніколи не лінувався того чинити, ніколи Лінь не відвертала мене від виконання моїх обов’язків – був завжди дбалий та старанний і хоча тіло мав завжди хворе й розбите, а служив службу свою як належить, таки за законами і приписами, бо інакше що б то і за служба була?