Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Ця фраза мене жахнула і здивувала: коли урядові чинники відали, що прадід був мазепинцем без покаяння, навіщо нам було утверджувати міфа про те, що він загинув у війні із булавінцями? Гадаю, що рація тут проста: про мазепинство прадіда знали в таємних урядових колах, а фіктивна чутка про смерть у війні з булавінцями творилася для загалу. А здивувався я із братової фрази і жахнувся, бо минуло більше як півстоліття, а прихильність деяких родів до мазепинства не забувалася у вищих російських колах; коли ж так, то їм зумисне не давали можливості підійматися до рівня вищого від середнього шляхетства. Отож могли класти голови за російського орла, але коли ті голови прагли звестися вище визначеної міри, закономірно діставали кулаком по маківці.

Для мене особисто цікавий такий факт із дідового життя після виходу із служби в козацькому уряді: він сприязнився із графом Мініхом, братом фельдмаршала, який служив у Стародубі. Німець мав немалу прихильність до гарячих трунків, а знаючи, що дід має чим пригостити, навідував його в Лісовичах, після чого ранкове сонце заставало не раз графа на розстеленому підлогою килимі, де він ярісно хропів, очевидячки снячи про військові подвиги, десь такі, які чинив його войовничий брат, а дід наш так само гаркотливо хропів під столом, ніжно горнучи до грудей порожню фляшу, і, навіть сонний бувши, підносив до вуст і смоктав із неї повітря. Граф же Мініх вряди-годи лапав біля себе руками і скрикував: "Дівку мені, дівку!" – при чому вигукував це й німецькою, й малоросійською мовами.

Ця розповідь стала в нас родинним анекдотом, а інтерес у мене до нього тому особливий, бо цей граф володів у Ліфляндії Дростенгофом, а гофмейстером у нього був гер Мейделль, у сина якого я квартирував через п’ятдесят із лишком років, і саме там потрапив у дивну Долину Видінь, саме звідти рушив у пошуки власних предків, що чиню цим писанням, і саме там знайду своє родинне щастя. Життя любить гратися випадковостями та збігами, які часом бувають дивовижні.

Оця пристрасть до бенкетів у діда почалася після смерті його дружини Олени Григорівни, уродженої Скорупи чи Шкарлупи, яка померла 14 квітня 1760 року, бо тільки вона й могла стримувати спалахи буйної дідової вдачі, наповнюючи дім криками, зойками і клятьбою. Як оповідав своїм дітям дід уже перед смертю, все його життя з дружиною у Лісовичах було наповнене такими криками, бо Олена Григорівна (хоч і до того мала не вельми лагідну вдачу) Лісовичі невідь-чому не злюбила, почала казати, що тут її швидко забере смерть, що шум лісу її вбиває, отож при першій-ліпшій нагоді тікала із Лісовичів до Стародуба, де в діда також був дім і де жили їхні діти, бо дітей у Лісовичі привезти вона категорично не захотіла; сини, правда, до Лісович їздили залюбки і подовгу тут жили – їх вабила воля, ліси і розваги на природі; а дочки, виглядаючи женихів, мали чинити це не в лісовій глушині, а таки на людях, аж доки поміж тих людей не розійшлися, повиходивши заміж. Окрім чотирьох синів це плідне подружжя породило ще й п’ятеро дочок: Марта Петрівна вийшла за Касіяна Бисавицького, Ганна Петрівна за Степана Вілинського, Марія Петрівна за Івана Симонтовського, Анастасія Петрівна, що особливо цікаво, – за Гната Борозду, сина тієї Марії Бороздівни, яку хотів нещасливо пошлюбити дід – цим самим дід здобув своєрідну сатисфакцію за свою першу любовну поразку; а Парасковія Петрівна вийшла заміж за Павла Рубця – відтак всі вони вибули з нашого роду і стали йому майже чужі. Нащадки тих моїх численних тіток з нами майже не рідняться, а коли трапиться з ними зустрітися, то пригадкою родинного зв’язку стосунки й закінчуються, тож про долю тіток знаю мало і лише в загальних обрисах. Ганна Петрівна мала, однак, те нещастя, що, як виявилося, отой Вілінський, що закрутив їй голову, вже був одружений, вона прожила з ним у любові й щасливо шість місяців, відтак до них заявилася перша жінка і вибухнув грандіозний скандал. Подружжя розвели, на розлучення пішло все придане Ганни Петрівни, але через кілька років той-таки Вілінський заявився до Ганни Петрівни, сповістивши, що його жінка померла, і на колінах вимолив прощення і згоду вийти за нього заміж удруге. Ганна Петрівна, як розповідали, приїхала до Лісовичів порадитись із батьком, а нашим дідом. І дід, бувши розважним і досвідченим у справуванні, порадив дочці вимагати від свого чоловіка-нареченого засвідчення смерті його першої жінки. Це засвідчення Степан Вілінський привіз через п’ять років, але за той час Ганна Петрівна вийшла заміж за значно старшого за себе Вікентія Смоктуна і народила йому двох дочок. Степан Вілінський пропонував Ганні Петрівні втекти із ним, але та не погодилася. Із Смоктуном Ганна Петрівна щасливо прожила вісім років, а коли її чоловік упокоївся, до неї знову прибув Степан Вілінський і втретє запропонував їй руку й серце. Але досвідчена Ганна Петрівна у жіночий спосіб провела звіди, і добрі люди їй сповістили, що Степан Вілінський уже також одружений і також має двоє дочок. На цьому цей дивний роман і закінчився – він однаково як смішний, так і печальний.