Богдан Жолдак - Нестяма

Володя спалахнує:

— Скажи, прошу, що-небудь своїй дитині, бо це вже — неможливо.

— Це, між іншим, і твоя дитина! — спалахнує й Ніна.

Зі своєї кімнати виходить Соня і всі вмить вщухають.

Бо вона в сліпучо-білій фаті.

Соня хороша, схвильована. Володя теж:

— Чому Херсон стоїть на Дніпрі... Бо був чудовий херсонський вечір. А мені — ніде було ночувати, це називається: приїхав у відрядження. I ось я бачу дівчину. I в мене таке враження, що ми десь колись бачилися.

— По телевізору, — встромляє Люся. — Ось по цьому, — тицяє пальцем.

— Не знаю. Уявляєш? У чужому місті. Ми познайомилися. Я їй усе розказав...

— ...що ніде ночувати, — не втримується голос Юри.

— Так. А вона мені розказала, що їй — теж ніде ночувати.

— У Херсоні? — не розуміє Люся.

— Так. Батько в неї — випробовувач вертольотів і вони посварилися. Він дуже суворий. Двоє. В одному місті, — замріяно згадує Вова.

Ніна одвертається, щоб не плакати.

— I отак прогуляли цілу ніч. А потім — вона приїхала до Києва.

— У відрядження? — занадіюється Люся.

— Ні, назавжди. А між цими двома подіями — ми просто говорили по телефону, — оповідає Володя.

— Доки його не відключили.

— Відімкнули тобто, — виправляє Володя.

— Може, — буркає Анатолій.

Люся зиркає на Анатолія:

— По-моєму — це любов.

Усі принишкли, а не Соня:

— Я наресті вирісила остаточно: не покидати великий спорт його!

Володя на це захоплено обводить усіх поглядом, тріумфально зазираючи кожному в очі:

— Розумієте: це чудо. Двоє людей зустрічаються в Херсоні. Це однаково, якби вони зустрілися в Космосі. Чи у Всесвіті. А потім вона приїхала сюди, бо вирішила не повертатися більше до батьків.

Ніна бере дошку й підходить до нього впритул:

— Ми познайомилися з тобою, пам’ятаєш? На вечорі. На врочистому вечорі випускників-медалістів у Жовтневому палаці культури.

Христина Свиридівна додає:

— Колишньому пансіоні шляхетних дівчат.

— А мені тренер мій плавання казе: Соню — ти — талант. У тебе в воді все виходить так все, наце в тебе мама — балерина вона, а не пілот вертольоту.

— Пам’ятаєш, ти сам до мене підійшов, Вово? В палаці?

— Мені всі пропонували йти в стрибки у воду тоді, а я післа у синхронне плавання я, в одиноцний розряд.

— То був чудовий вечір... Вечір для кращих випускників міста. Я була в такому бежевому платті.

— Але я тоді перший помітив тебе, — завважив Анатолій. — Це я штовхнув Вовку у бік.

— Мене тоді вони з ДеСеСа одразу взяли в збірну «Авангарду» ту, й ми поїхали й виграли область ми. Тренер тоді

мені при всіх і казе мені він: «Якби те не, Соню, то ми б і третього не взяли б ми місця ніколи».

— Я бачив тоді, так, саме тоді, тебе по телевізору, тепер я точно пригадую, так.

— Потім після свадьби ми вдвох поїдемо в Херсон ми, показимося насим батькам їм, потім заберемо ми мій кольоровий мій телевізор і привеземо його в Київ тоді, правда, Вово?

— Правда.

— Щоб нехай усі бацять кольори їх.

— Ти тоді підійшов до мене, підійшов, підійшов, підійшов! I спитав: «Дівчино, ви танцюєте степ?» Я сказала, що ні. Тоді ти сказав: «Нам пощастило, бо я — теж ні». Сказав! Сказав!

Гучномовець не втерплює:

— Пройшло п’ятнадцять хвилин...

Люся ляскає в долоні:

— Яка я дурна! Треба було брати Сенеку — і все. Чому я вирішила, що він у тебе вже є?

Відгукується лише Юра:

— I тоді б він опинився там же, де атлас, Цицерон і мої котлети.

— Я чомусь одразу уявила тоді степ. Я думала, що «степ» — це якийсь народний степовий танок. Я тоді ще не знала, що буває такий просто танець — степ, наче вальс. Хто знав, що це чечітка?

— Колись уся ця квартира... — замріюється Христина Свиридівна.

— ...і весь цей будинок... — осяюється Ніна.

— ...належав прабабці! Це вже я чув не раз. А тепер — він належить! Він належить — усім нам! — вигукує Володимир.

— А зі мною ти три роки зустрічався, доки одружився! — кидає Ніна.

— Мамо! Йди негайно сюди! — наказує голосом Юра на це.

— Ну що ти скажеш! За вами я знову проґавила «Клуб подорожей», — журиться бабуся в газету.

Володя бере у неї програмку:

— Так це ж програмка за минулий тиждень. Я гадаю — пора?

— Не минає п’ятнадцяти хвилин, — хрипить гучномовець.

Усі: гості, родичі, молодята ідуть на балкон, де накрито.

I розташовуються там, Христина Свиридівна сідає на чільному місці:

— Я хочу сказати. Сідайте. Я така рада, що все так добре закінчилося, що квартира наша залишається на місці. Що в нашу сім’ю увійшла Соня. Ти вже знайшла собі роботу?