Богдан Жолдак - Нестяма

— Який зах!

— Вони б могли вже купити три, ні! — чотири піаніно на ці гроші. I грати, грати, грати! Коли він цілується, то в мене таке враження, що він смокче кістку.

Соня відповідає після паузи:

— I в мене — тез.

Жінки тиснуть руки, прощаються. Люся йде.

Двері туалету широко розчиняються і на порозі постає скуйовджений Володя. Рвучко виймає кулаки з кишень і на підлогу з брюк випадає папірець. Володя нахиляється, читає:

— «Я тебе люблю». Що таке?.. Хто писав? — питає він.

Доки з-за стіни не дзвенить голос Оленки:

— Якби ти знав, таточко, як я тебе люблю.

Приголомшений Володя заходить до кімнати і незабаром звідти починають линути фортепіанні гами. Всі чують ще й:

— Таточко, я тебе люблю.

Володя відповідає:

— Мий руки і лягай спати.

У коридорі дзвонить телефон.

На це виходить Соня, стомлено знімає трубку.

— Алло, Люся? — радіє він.

— Я не Люся я, — зітхає Соня.

— Ну це ж — Київ?

— Так.

— Алло, Люся?

— Я — не Люся. Я — Соня.

— Соня? А чого ж ти тоді казала, що Люся?

— Я такого не казала.

— Алло, Люсю? Завтра я буду в Києві.

— Я дузе рада.

— I я дуже радий! Скажіть, а що вам більше подобається: букет квітів чи пляшка? Бо я в Києві не був, — пояснює він.

— Еге. Подзвоніть мені до дванадцятої. Або після.

— Так я приїду, Люсю, і з вокзалу подзвоню.

— Я — не Люся. Я — Соня.

Телефон мить думає.

— Соня так Соня. Я — згоден.

Соня мить міркує.

— Я — тез.

Вона довго стоїть, затулившися спиною, ховаючи собою апарат.

Знову час «А»

Знову повернувся до помешкання портрет Юрія Сенкевича та старенький телевізор — уся квартира ще в попередній, ще передвесільній метушні.

Христина Свиридівна й Соня ріжуть овочі, на балконі попихують цигарками Люся й Ніна. Протираючи димом фужери.

— Хто так ріже петрушку? Кому ти так крупно ріжеш? Свиням? — цікавиться бабуся.

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить впритул до Христини Сви-ридівни:

— Ви коли-небудь бацили це, сцьоб свиням різали пет-руску їм?

Христина Свиридівна, одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні.

Соня йде геть, тобто до кімнати, вмикає «Соні», з її кімнати залунала така ж імпортняча музика.

Христина Свиридівна сама на кухні кришить сало, з балкона заходять Ніна й Люся, стара схлипує:

— Я не вірю, — киває на музику, — жодному її слову.

— ? — Ніна.

— ? — Люся.

— Вона мені сказала, що Херсон стоїть на Дніпрі, наче я така дурна й не знаю, де стоїть Херсон, — провадить бабуся.

Володя од порога починає сміятися з неї.

— Що тут смішного? — обурюється Христина Свири-дівна.

— А де він, по-твоєму, стоїть? — зблискує він окулярами.

— У Севастополі.

Володя перестає сміятися.

— Я б на твоєму місці не сміялася, а подумала, ми там не раз із твоїм дідом Семеном Семеновичем були, старовинна назва — Херсонес.

— Ніякого Херсонесу в Севастополі нема.

Христина Свиридівна гукає:

— Толю! Толю!

З’являється Анатолій.

— Ти в нас усе знаєш, де знаходиться Херсонес, ти мусиш знати.

— Десь на морі, в Криму. Звідти Володимир привіз християнство.

— Що? На морі? В тебе карта України є? — панікує Вова.

— Ніколи Херсон не стояв на Дніпрі, я слухала весь час та тільки мовчала, а тепер скажу, — тріумфувала стара.

Анатолій повертається зі своєї кімнати.

— Дивно... Не можу знайти атласу. Дореволюційного, давнього такого...

Хотіла запасти мовчанка, але голос Юри з-за стіни не дає:

— Не знайдете. Він там же, де й Цицерон.

Закипає Володя до Ніни:

— Скажи ти що-небудь своїй дитині! Це вже — нестерпно, переходить усякі межі. Що він говорить?

Голос Юри продовжує:

— Я кажу, що атлас там, де й наші котлети.

Ніна кидається до холодника, виймає звідти каструльку.

— Мамо, можеш не шукати, їх з’їв тато. І тьотя.

Ніна не поймає віри холодній каструлі.

— Ти смів? Ти смів? Ти смів з’їсти дитинині котлети?

— У нас же — гостя, — пробує Вова.

— Котлети з м’яса?

— Гостя! Не кричи. Бо зранку — рестік зачинений.

— Із базарного м’яса! Хворої дитини котлети... Який це «рестік»?

Володя знизує плечима:

— Ресторан.

На це слово оживає Анатолій:

— У мене тут стояв атлас! Де — атлас?

— Заспокойся ти. Знайдеться твій атлас, скоро. — Тихцем: — Може, Юра готував уроки і взяв.

Голос Юри:

— Я не беру, не питаючись, книг. Вони там, де й котлети.

Ніна зазирає до каструльки:

— Нема.

— Дивно було б, — кидає з-за стіни Юра, — якби були.