Богдан Жолдак - Нестяма

— От нехай вона й виводить.

— Для неї пізно вигулювати їй. I вона сце уроків не зробила їх. Цілий день на масинці диркати, так міг би давно вивести собацку.

— Я диркаю, як ти кажеш, на машинці, бо мені потрібні гроші.

Анатолій оживає:

— Щось новеньке?

— Сенеку викинули в буку. До завтра має долежати. — До Соні: — Сама й виводь свою сучку.

— У мене — гості.

Володя посміхається:

— От нехай вони й виведуть.

— Як зе тобі тільки не соромно тобі! — каже вона, наче гості прийшли до Володі.

— Мені мусить бути соромно-о? Перед вами? Ви, які крутили любов ще до розлучення?

— Треба було стерегти, — радить Толя.

— Встережеш! А ти б не хвалився, шановний, що до розлучення, бо в неї тоді, таких, як ти було ого... — каже Володя.

— Мовци! Не смій ти! Аби таких — як не ти!

Анатолій:

— Яке це має значення, Соню? Заспокойся. Адже це, якщо й було, то — до розлучення з ким? Тоді вона — зраджувала, Вово, тебе.

Але той уперто доводив логіку:

— А ти ж — не розлучився? Отже, ти зраджуєш Ніні. Своїй законній дружині! — нарешті заговорив віршами.

— Як би там не було, а це — моя особиста справа, — занурюється у «Вісник».

— Не тільки твоя вона. Я як подумаю, як ти мене зрад-зуєс із нею мене... — вплутується Соня.

Проте Анатолій своє:

— Здуріти! Заплутатися можна. Нехай Вова розбереться, хто з ким і кому.

— До чого тут я? Це ви — мене зраджуєте між собою! Голова... — береться за неї.

Соня постановляє:

— Усе вірно все. Треба нам, Толю, одрузитися нам, сцьоб усе, наресті, стало ясно все... .

Володимир стрепехається, береться за свої приголосні:

— Тільки ви не думайте, будь ласка, що якщо вам удасться одружитися між собою — то я одразу побіжу знову одружуватися з Ні-но-ю!

— Я такого не казала. Навісцьо з це тобі?

— Ну, щоб усе стало на свої місця... Голова.

Анатолій промовляє лагідним голосом Шерлока Холмса:

— Я все-таки дуже радий, що виникла ця розмова. Давно вже мав намір з’ясувати, чи був у Соні ще хтось, окрім мене?

— Після розлучення — я не контролював.

— Ну, а все-таки? Був у неї хтось?

У Володі перестає боліти голова:

— Питай у неї. Ось вона.

— Я не дуже певен, що вона зізнається. Ну?

— Був.

— Хто? — питає Анатолій сумирно.

— Я-а-а-а-а-а!! — здригає своїм голосом задуху Вова.

— Він бресе, — утихомирює її Соня.

— А як ти доведеш? — цікавиться Толя.

— Гад! — думає вголос вона.

Володя зітхає:

— Ви повинні обоє сказати мені нарешті правду, Ви. Обоє.

— Ніхто тобі нічого не винен, — кліпає Толя, — так, Соню?

— Зенися споцятку. Ти красце признайся ти, сцьо законно зрадзуєс мене зі своєю Нінкою ти!

— Я — ні. Ти ж сама чудово знаєш, що вона хвора після народження дитинки. Це він тобі з нею зраджував.

— А цьому ти їй професора приводив ходив? — наполягає вона.

— Щоб вона видужала хотів ходив, тьху!

— А для цього?

— Ну вона ж — хвора, — резюмує Толя.

— Сьоб зрадзувати хотів! Негідник! Видузати її — і зрад-зувати!

Це справляє дію на Вову:

— Негідник! Ти не бажаєш одружуватися з Сонею. Тобі од нас із нею тільки одне й треба!

Соня:

— Так! Професора! Лікувалася б твоя Ніна в простій районній поліклініці.

— Це жорстоко, Соню, — кліпає Толя.

Володимир ніяк не ладен збагнути, виснажує його ця сварка, чи наснажує.

— Вона ж мені все-таки дружина, — хоче поставити крапку Анатолій, — Ніна, кажу.

— С-сцьо? — не встигає докричати вона. Соня.

Вчасно дзвонить телефон.

— Люсю можна?

— Яку ще в біса Люсю? Немає ніякої Люсі! Ще Люсі тут не вистачало, — стогне Толя.

— Де ж ти його, професора, викопав? Все-таки? — наполягає на професорі Вова.

— А коли твоя Оленка хворіла, я теж професора приводив, так ти мене не питав, де, — резюмує Анатолій.

Пауза, вона завжди багатозначніша.

Володя стомлюється:

— Так ти — женишся, чи ні?

— А хто ти тут такий, щоб вмішуватися в особисте життя Соні?

— Я — батько її доньки.

— Ти — тут — ніхто! Ти тут — су-у-у-усід!

— Батько її доньки!

Анатолій мало не бовкнув: «I це теж треба ще довести», мовив:

— От і сиди тихо, займайся донькою. Сусід...

— Усе? Так от: перш, ніж займатися сво-о-єю! донькою, я вам дещо почитаю.

Виймає з-під телевізора учнівський зошит, розгортає, читає:

— «Виведи собаку». «Ти несправедливо покинув Ніну». «Не диркай на масинці». «У мене — гості». «Хто з нею був, окрім мене?». «Жінка — мати моєї дитини». Оце вся ваша програма. До побачення.

Шпурляє їм зошита. Виходить у свою кімнату, за мить звідти починають лунати фортепіанні гами.