Богдан Жолдак - Нестяма

— Правда.

I зачиняється в кімнаті з магнітофоном, і робить там голосніше музику.

Володя біля дверей прощається з Люсею, та несміливо пробує його поцілувати, але їй не вдається.

— Тоді я — залишаюся, — постановляє жінка.

На балкон чоловіки виносять іще один стіл, звідти смачно пахне. З кімнати Соні пахне гучна музика, тобто лунає.

Люся стукає туди в двері.

— Соню, а ти не хочеш мені допомогти?

Жодної відповіді. Лише музика дужчає.

— Так що, я повинна сама все робити? — обурюється Люся.

Але не Володя:

— Ну, зрозумій нарешті, який у неї сьогодні день. Чого ви всі її смикаєте? Люсю, ну прошу тебе. Вона ж має клопіт — їй треба ще музику приготувати, — бурчить Володя.

— Музичний супровід?

— Що-що?

Люся на це спритно цілує Володю.

Двері з Сониної кімнати відчиняються, Соня тримає в руках магнітофон, роздивляється його.

— Ой, дивіться! Ой, тут написано «СОНІ», це Соні, це значить — мені, Соні, це.

— Поза сумнівом, — кидає Ніна.

Соня зачитується:

— Вово, сьцо таке (читає) «Долбі систем»? Я цю кнопочку не знаю її.

Володя й Люся знизують плечима.

Соня зупиняється.

Люся радісно підперізується фартухом, разом із Ніною пораються біля крану, Ніна миє і протирає фужери. Люся протирає Соню:

— Твій Вова, знаєш, що мені сказав? «Люсю, вона, Соня, така самотня в Києві... Вона все: і друзів, і батьків, і великий спорт — все покинула в Херсоні...»

— Ідіот! Мені каже! «Навчи її англійської мови!» Це мені, мені, мені? Я її навчу, я їй таку англійську мову придумаю... Ідіот. Таку мову вигадаю їй, нехай її в інститут здасть!

Ніна набирає води в фужер, п’є її маленькими зажуреними ковтками.

— А ти... не пробувала з нею поговорити? — тисне Люся.

— Я? Про що-о? Та я — просто боюся, боюся її. Вона ж — спортсменка. — Перекривляє. — КаМееС!

— Та бреше вона. Яка з неї спортсменка?

— Типова.

— Хто? Брехуха чи спортсменка?

Люся мавпує Соню:

— «Я КаМееС! Я — ДеСеСа»!

Обидві сміються.

— Ти повіриш, оце поговорила, як із рідною людиною, аж мені легше, легше стало, ти частіше приходь.

— Та мені якось незручно, — вірить Люся. — Тут нова сім’я.

— А ти приходь до мене. До старої сім’ї.

— Ви ж — розмінюєтеся, — огинається Люся.

— Ми?! Та — нізащо! Що я виміняю з дитиною на цю халупу? Таку ж саму халупу? Халупу, халупу. Тільки в іншому місці. Таку, таку саму, саму.

— Твоя правда. А... він? — завмирає Люся.

— Не чекав. «Як? Що ти собі думаєш?» А я йому: «А де мої гроші на кооператив? Де? Де? Де?»

— Молодець, — каже Люся чи про Ніну, чи про Вову.

— Я йому: були б гроші цілі — я б стояла на черзі й не заважала вашому особистому життю. А так — нікуди я з дитиною звідси не піду.

— Молодець.

— Я йому по-о-о-опулярно пояснила, що дитині потрібен, потрібен, потрібен батько. I добре, що він витратив гроші. Куди тепер він піде?

— Звісно. Як це син ростиме без батька? Що з нього тоді виросте?

Христина Свиридівна заносить авоськи, стукає в Сони-ні двері:

— Соню!

Музика тихішає.

— Сцьо, бабусю? — співає синхронно дівчина.

— Допоможи мені овочі почистить.

Соня думає завдовжки з паузу:

— іду.

Коли вони з’являються на кухні, Ніна і Люся демонстративно виносять фужери протирати на балкон, там вони виймають по цигарці.

Їх наздоганяє голос Юри:

— Мамо! Мамо! Кинь цигарку!

Відповідає ж Соня:

— Так зіпсувати дитину цю!

Стара жінка Христина Свиридівна одсовує ножа.

— Чому? Я не вважаю Юру зіпсованим хлопчиком.

— Ну, сцьо це за ім’я — Юра? Як йому зити з таким ім’ям? Далі йому?

— Чим же воно погане? — Христина Свиридівна.

— Тепер зе люди називають не так вони. Люди називають: Максим, Єгор, Денис, так називають.

Христина Свиридівна перестає різати:

— Це не просто «Юра». Ти ж не знаєш, на чию честь ми його так назвали? Розказати?

Соня починає сікти густіше.

— На цию? Розказіть.

Христина Свиридівна урочисто повертається до настінного портрета Юрія Сенкевича:

— На честь Юрія Сенкевича.

— А! А я думаю: знайоме лице таке воно... Ви з ним — знайомі?

— Ні, ми з ним тоді ще не були знайомі, коли народився Юра. Це сталося пізніше, — ладнала морквину бабуся.

— Ой, розказіть!

Бабуся відповіла:

— Ну хто так кришить буряки. Рівніше ріж. Коли в нас народився хлопчик, саме тоді до Києва приїхав Юрій Сенкевич. Виступав по телевізору. Бо він сам — родом із Києва.

— Ой! Сцьо ви казете? Ніколи б не подумала я.

— Ясно, що не з Херсона, — пошепки Ніна.