Богдан Жолдак - Нестяма

— Що обіцяв, — усміхається він.

— Забув! Який ти в мене забудько ти. Ти обіцяв поговорити... з ну? Поговорити з Ніною.

— Поговорити з Ніною. Про?

— Квартиру. Поговорив?

Володя заперечно трясе головою:

— И-и.

— Чому?

— Про яку квартиру?

Зачиняє двері, що прочинилися.

— Про насу. Цьому це їм — двадцять два метри? Ти з — онук бабусі?

— Не знаю, як почати.

— Дузе просто, бо нам — сімнадцять метрів? Це несправедливо це. Бо наса сім’я перспективна вона. Перспективна?

— Так.

Звук поцілунку викочується аж на балкон. Потім Соня промовляє:

— А їхня сім’я — ні.

Панує тиша. Така глибочезна, що на неї зі своєї кімнати змушений визирати Анатолій.

Отже, чоловіки, не змовляючись, зустрічаються на балконі курити, Анатолій не бажає розмовляти, Володя — навпаки.

— Отак жив, жив... А оце — полюбив. Га?

Анатолій на це мовчить.

Чути кран.

Потім Володю:

— Там скоро виросте сталактит.

— Що?

— Вода коли довго крапає, то утворюється сталактит. Обидва всміхаються. Вова:

— Ну, не сердься. Це в мене — по-справжньому. Прикладає руку до серця.

— Але ти мені ще не сказав, де той басейн? ДеСеШа.

Володя перевішується через бильця балкона.

— Басейн зараз саме будується

— Де?

— На Виноградарі.

— Отже, коли його збудують, то Соню запросять туди директором?

— Звичайно, — всміхається Володя.

— Без вищої освіти? — пихкає, наче Шерлок Холмс, Толя.

— Облиш цей свій тон.

— Я, як людина вихована, розумію, що це — нетактовно з мого боку. Все, що вона вигадує, — для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.

— Я й не затикаю тобі рота.

— Мені здається, що вона — людина з якогось іншого світу, такого, де — інші уявлення про життя, інші вподобання.

Володя навіть радіє на це:

— Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.

— Я — не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.

— Я слухаю, слухаю, — не слухає Володя.

— Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?

Запитання повисає понад бильцями. Але:

— Я. Її. Люблю, — промовляє Володя.

— А, ну тоді пробач.

— Ти розумієш — я шаленію від неї, а ти — якісь копійки, басейн, ДеСеШа...

— Ну, якщо так, тоді... Пробач.

— Старий, я — приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, — вона наївна, романтична дівчина. Вона — як віск, розумієш?

— Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Ніни-ні гроші на кооператив? Ну це ж — непорядно по відношенню до Ніни.

— Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги — і я все поверну, — вірить Вова.

— Коли це буде?

— А вона така... — хоче показати. — Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.

Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.

— Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її — треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: «інші інтереси, інші вподобання».

— Пробач мені, старий, якщо я був неправий, — увібгує свій дим Анатолій.

— Я знаю, що це все — нелегко. I ти — мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...

— Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п’ять.

Володя на це дивується, якщо не ображається:

— Та що ті п’ять... Продай кілька книжок, старий.

— Ти... що?? Я — не зможу таке... — починає одступати-ся з балкона Толя.

— Ну хочеш — я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...

— Ти ж знаєш — книги для мене — це все.

— ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них — добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги — ми повернемо.

Толя кліпає:

— Книжки?..

— Ну-у... Або гроші. Виручай, старий.

— Ти взяв у мене почитати Монтеск’є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.

— Я поверну, старий.

— А Верхарна?

— I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.

— Гм. Усі вісім томів?

Балкон напружується. Але не Вова.

— Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...

— А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?

— Сенека... До чого тут Сенека? Їй же — все треба починати спочатку. Все! Розумієш?

— А Андре Жіда?

— Ну от, через якогось там жида. У мене це — на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.

Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.