Богдан Жолдак - Нестяма

— Я її — люблю.

— Едгар По, — каже Анатолій.

Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:

Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє — один необережний жест вартуватиме йому життя.

— Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, — не може од напруги промовити жінка.

— Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір — інакше я б нізащо...

— Я все зважила. Такому, такому як ти — не варто жити. Ти — соціально небезпечний.

Це приголомшує. Кого хоч.

— Як ти смієш!

— Смію.

Володя хапає повітря:

— Як ти можеш? Це ж — дідусева рушниця!

— Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб’ю, уб’ю, уб’ю тебе! — хоче натиснути.

Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:

— Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!

Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:

— «Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року».

Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.

Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.

Чутно лише, як крапає на кухні вода.

— Ну, навіщо... О, як ти схуд... Вово... ну, не треба. Вово, що ти робиш, Вово... О, як ти. О, о, о...

— .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?

Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона — нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою

купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.

Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.

Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.

Далі з’являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з’яву покійного професора, танцюють у парі:

— Скажи, скажи мені що-небудь... — просить вона. — Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...

— Хату, хату бережи!

— А ще що-небудь?

— Хату, кажу, хату.

Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.

— Скажи ще, благаю... — просить стара жінка.

— Мені нарешті присвоєно звання академіка!

Христина Свиридівна вражено зупиняється.

Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.

Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.

На це дзюркотіння, заспаний, знову з’являється Володя з оберемком інструментів.

Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.

— I де ти патрони береш?.. — стогне він.

Виймаючи з рушниці їх.

Зникають у ванні.

Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі — Люся, за нею сяєво дня.

— Люся? — насилу крізь сон упізнає він.

— Ти пробачиш? — заходить вона, доки всі сплять.

— Люся?

— Володю, чого ж ти мені не сказав? — поспішає вона.

— Не сказав. Про що?

Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.

— Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.

— Я — ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я — розлучився.

— Міг би мені скати, — зажурюється вона.

— Про що?

— Що ти хочеш одружитися знову.

Вона говорить дедалі тихіше, а він — голосніше:

— Ну, я тоді про це не думав іще...

— Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто — міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.

Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:

— Повір, це в мене — серйозно. Я — приплив. Розумієш?

— Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?

Хоче поцілувати його, однак — не вдається.

— Хто вона?

— Хто. Людина.

— Я така рада за тебе.

— Справді? Слухай, стара, ти — допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?