Богдан Жолдак - Нестяма

— От ми теж вирішили назвати хлопчика Юрою на його честь. Щоб, коли він виріс, то теж став знаменитим. I написали про це Сенкевичу листа в Москву. I що ти думаєш?

— Сцьо?

— Він нам відповів!

— Прислав портрет? — не стримується Люся.

Бабуся на це урочисто йде до портрета Юрія Сенкевича, виймає з-за нього конверт, видобуває звідти листа:

— Читати?

— Ой, ну сцьо ви!..

— «Дорогі мої кияни! Мені дуже приємно, що в мене так багато друзів у всьому світі. Але те, що в Києві, місті, де пройшли мої дитинство і юність, мене й досі пам’ятають і люблять, мене хвилює й радує найбільше. Спасибі ж вам за це, мої дорогі!»

Соня бере лист:

— «...за це, мої дорогі». Українською мовою це. Це не підробка?

— Тепер ти знаєш, який у нас Юра. Коли він виросте, ми пошлемо його до Москви, на телебачення... Ну хто так кри-ше моркву? А картоплю? Ти б так її свиням різала?

— Нормально порізала її, — оглядає порізане дівчина.

— Ні, не нормально. Так людям не ріжуть. Тобі треба потроху звикати, що чоловік у тебе еМНееС.

— Хто?

— Молодший науковий співробітник.

Соня зціплює зуби.

Кришить кріп.

Христина Свиридівна лагідно бере її за плечі:

— Хто так кришить кріп?

Соня кришить цибулю.

— Хто так кришить цибулю?

Соня ріже петрушку.

— Хто так ріже петрушку? Кому це ти так крупно ріжеш? Свиням?

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить упритул до Христини Сви-ридівни:

— Ви коли-небудь бацили це, сцьоб свиням різали пе-труску їм?

Христина Свиридівна одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні...

Час «Б»

Там же, так само, лише книг значно більше, вони тепер скрізь. На стіні висить портрет не Сенкевича, а Христини Свиридівни. Балкон заґратований, штаби просвічуються крізь суцільно запнуту фіранку.

Заходить Вова з в’язкою книжок, дивиться, де б їх притулити, наштовхується на таблицю альфа-ритмів, занурюється.

Але Соня не дає:

— Де це ти був?

Володя виринає з таблиці.

— А це вже не твоя справа, де.

— Ми з домовилися, сцьо ти посидиш з доцкою.

— Тобі тез... тьху! теж! корисно посидіти з дочкою.

— У мене — справи!

Але Володя вже ховається до туалету, через горішнє скло Соня бацить, тьху, бачить, як його рука там бере з верхньої полички книжку.

З’являється хутко Анатолій, бо захеканий:

— Квитки — пропали!

— Треба було їх продати їх, — радить Соня.

— Я — не зміг. Я думав, що ти прийдеш. Ждав, ждав, а потім уже було пізно їх продавати. Соню...

Цілує її. Цілує її ще раз.

Шумить вода, з туалету з’являється Володя, він дивиться на них.

Соня до Володі:

— Не мий рук! Візьми винеси відро.

Вова несе відро. Знову поцілунок.

Потім Соня в’яже.

Анатолій читає «Науковий вісник».

Володя на «Зінґері» шиє брюки, коли вони кінчаються, він нарешті не витримує:

— Ч-ч-хи!!

— На здоров’я, — відказує Толя.

— Я давно хотів поговорити з тобою. Може, це не моя справа, але.

— Я слухаю тебе, — виразно читає «Вісник» Толя.

— Ти або одружуйся з Сонею, або... Зручно влаштувалися! — налягає на приголосні Володимир.

Нарешті Соня з любов’ю чи то подякою зиркає на нього.

— Ні, мені ж спочатку треба розлучитися зі своєю дружиною.

Володя обурюється, наче він був Сонею:

— То чого ж ти тягнеш?

— Ну, в вас же — дитинка.

Вова забирає у нього часопис:

— У нас теж була... є дитинка. Але ж я — бачиш? Розлучився.

— Але ж я люблю дитинку ...

Володя ображається:

— А я — теж люблю дитинку!!

— Мозе, ти сце сказес, сцьо ти й свою друзину любис тут? — рвучко вставляє Соня чи до Вови, чи до Толі.

Анатолій мнеться, відповідає ж Володимир:

— Ну, а якби він і любив? Я — теж люблю дружину, але ж — розлучився.

Анатолій встає:

— Це зрештою непорядно. Ви, обоє! Ти ж знаєш, що я, як твій друг та родич, одружився із почуття обов’язку перед Ніною. Яку ти, до речі, несправедливо покинув. I ти тепер мені цим докоряєш? Як же я можу з нею розлучитися? З Ніною, якщо в нас маленька?

Ображено вмикає телевізор. Житлоплоща тепер освітлена веселковими барвами.

Дзвонить телефон, Володя хапає перший:

— Алло? Люсю? Яку Люсю...

Кладе трубку, з цього виникає пауза.

Скавчить у ванній пес; скавчить удруге, лише тоді Соня паузу порушує:

— Цього сидис? Піди сходи собаку виведи її. Баць, як проситься, — це вона каже до Вови.

— Сама виведи. Свою собаку.

Соня — непохитна.

— Це — собака Лєноцки.

— Оленки, — зауважує він.

— Лєноцки! — не відступається вона.