Богдан Жолдак - Нестяма

Кидається на таблицю альфа-ритмів, ненависно дере.

Володя:

— Уже? Віднеси в туалет, книжки ціліші будуть.

— Тобі на все наплювати тобі! Якби ти тоді не потратив усі гросі, ми б могли зити в кооперативі тоді.

Тут він не згоден:

— До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.

— Ось би вона там зила! Я б там зила я!

— Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Верто-льотній своїй. А мені — одновалентно, де жити.

— Говори по-людському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.

— Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Піду-но я до бібліотеки краще.

Встає. Йде до туалету.

З кімнати чути фортепіанні гами.

Чутно диркотіння вертольота з-за вікна, його перекриває голос Оленки:

— Мамо! Оно — твій тато летить.

Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:

— Алло.

— Алло, Люся? — тривожно питає телефон.

— Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.

— Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!

— Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! — волає Соня.

— Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!

— Яка Люся?

Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:

— Що ж ти кладеш? Це ж — мені!

— Ти сцьо — дала нас телефон дала?

Люся не може одхекатися.

— Ну він — дуже наполягав, я й дала.

— Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, — підко-пилюється Соня.

— Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, — одкопилюється Люся. — Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.

Гукає Володя з туалету:

— А ти в нас спитала? Три дні — дзень-дзень-дзень! Здуріти можна!

Люся нарешті переводить подих.

— Що тобі — жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі — жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?

— Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? — цікавиться Соня.

— До... вас усіх.

— А, ну тоді, а. Бо мені — треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.

— Я благаю! — стрепенулася Люся. — Я — посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...

Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:

— Пройшло п’ятнадцять хвилин.

Радіє Анатолій з ванної:

— От бачиш — вийшло! Вийшло!! Я так — і знав, що обов’язково вийде!

Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з’являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.

Дзвонить телефон.

Зойкає Люся з ванної:

— Це мені-і!

За десять секунд вибігає звідти, обсмикуючи блузку.

Соня піднімає трубку і люто кладе її на важіль знову. З ненавистю дивиться, як виходить із ванної Анатолій. Він ділиться:

— От бачиш, Соню, вийшло! А ти — сумнівалася!

Соня хоче його вдарити, але в руках у неї — авоськи.

Люся хапає слухавку, намагається з’єднатися:

— Алло? Алло? Миколаїв?

— Піп. Піп. Піп. Піп.

— Бач — я мужчина! А ти — боялася. Це в мене лише з тобою так, Соню, я ж казав, а ти не вірила...

Соня микається з ношею:

— Зі мною — не вийсло, бо перезбудження, а з цією? Анатолій:

— Недозбудження.

— А я пів-року цюю: зараз, зараз, ісце раз! А ця — при-йсла — і зразу вийсло їй? Ти — мене зрадив. Зрадив, ще до того, як...

Замовкає. Хоче заплакати, але не бачить, куди покласти авоськи.

— Соню, що ти... Я не можу тебе зрадити...

Соня не знає, куди плакати:

— Так, для того, сцьоб зрадити, треба споцятку змогти! Гад!

— Я не можу тебе, Соню — зрадити...

— Ти вже умудрився їй!

— Ні! Я тобе — не зрадив! Бо замість неї, — на Люсю, — я уявляв тебе. Розумієш? Було темно, я не знав, що то не ти...

Наче дві авоськи упали на Люсю:

— Що-о...

Соня кидає до Люсі:

— А ти мовци, етимологія!

Анатолій починає мовчати. Теж.

Люся промовляє до Соні:

— Так ти їх — береш?

— Кого беру їх? — дивується Соня.

— Колготки, що я позавчора приносила. Ну, імпортні.

— Які!?

— Ті, що в тебе на ногах.

Жінки втуплюються одна в одну, а потім — у телевізор. Особливо Люся:

— Які гарні кольори. Давно купили?

— Ми не купили ми. Взяли на прокат його, гада.

— Чому так?

— Ми прокатові взе стільки гросей на нього заплатили, сцьо мозна два таких купити їх.

Люся сплескує:

— А одна моя знайома взяла з прокаті піаніно. Вивчилась на ньому сама. Потім вивчилися її діти, а тепер вчаться її онуки. I от вона розуміє, що вже виплатила за нього утричі більше, ніж за нове піаніно.