Богдан Жолдак - Нестяма

Під час музики починаються цілунки Соні та Анатолія.

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Скільки можна казати тобі, тату! Не принижуйся!»

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти — не гризи нігтів».

Знову лунає піаніно. Знову Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Не тисни на педалі».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А ти — дивися на ноти, а не на двері». ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти не гризи нігтів».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А чому не можна гризти нігтів?» ГОЛОС ВОЛОДІ: «Бо це погано кінчається».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Не вірю».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Згадай хоча б Адольфа Гітлера. Той теж гриз».

Знову звучать гами. Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ГУЧНОМОВЦЯ: «Не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату! Одійди од дверей».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти мені — не роби зауважень. От коли я був такий маленький, як ти...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Ти — ніколи не був маленький». ГОЛОС ВОЛОДІ: «Що-о?

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату, ти поганий».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А мама?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І мама».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І я — погана. Піду стану в куток». ГОЛОС СЕНЕКИ: «Це мудро».

Володя спиною виходить зі своєї кімнати:

— Ну, на сьогодні — досить.

Говорить він чи до доньки, чи до Соні, чи до Анатолія. Жодної реакції.

Тоді він демонстративно зачиняється в туалеті.

— Це надовго, — зітхає Соня туди.

Анатолій підходить до таблиці з альфа-ритмами, мне борідку.

— Так-так, у нього сьогодні для цього несприятливий день.

Потім вони з Сонею зачиняються у ванній. Вона зойкає:

— Ти — знову? Бозе, знову...

Анатолій принижено нишкне:

— Пробач.

— Я взе не витримую взе це.

Обидва виходять у коридора, Анатолій хоче м’яти борідку:

— Ну, даремно ти так.

— Я — зінка я.

— Ти ж знаєш, ще відтоді, як я вперше побачив тебе. Коли ти тільки-но приїхала з Херсона. Відтоді я...

Соромиться.

— Сцьо з ти тоді відразу не сказав ти?

— Я тоді соромився.

— А тепер ти — не соромисся? Коли в тебе ніцього взе не виходить це?

— У мене виходить. Тільки не з тобою.

— I ти сце смієс говорити про поцуття смієс?

— Ось можеш прочитати, якщо мені не віриш.

Виймає з кишені книжку. Соня насторожено розгортає її.

— Це сцьо — про твою любов?

— Ні. Про перезбудження.

— Сцьо-сцьо?

— Про перезбудження. Щоб ти не думала, що я — холодний. Я — навпаки.

Ловить книжку.

— Іди геть! — жінка стогне незадоволеною коханкою.

— Соню, я тебе дуже прошу, давай спробуємо ще раз...

— Досить, котися зі своєю книзкою ти.

— Я певен, я — переконаний! що сьогодні в мене вийде, буде все гаразд. От побачиш..

— Не побацу.

— Саме сьогодні, клянусь. Ну, останній раз. Альфа-рит-ми сьогодні сприятливі.

— У мене, розумієс? У — мене взе ніцього не вийде!

— Соню, ну я люблю тебе, ну, сьогодні, ну, прошу! Ну, невже ж тобі байдуже, чи твій чоловік буде імпотентом, чи ні?

— !діот, ось ти хто, а не цьоловік. Навісцьо мені такий цьоловік? З книзецкою.

Дивиться на таблицю альфа-ритмів:

— Хоц би взе пив ти. Ци курив. Ато самі альфа-ритми ці.

Анатолій вмить спалахує:

— кце раз, просу тебе дузе, Соніцко, я відцуваю, сцьо змозу!.. Зараз.

З туалету вистрибує розлючений Володимир:

— Ну, з мене — досить! Скільки можна! Це вже — знущання!

Анатолій кліпає до нього:

— Цього ти крицис?

— Хто вирвав (трясе книжкою) сторінки?? Цілих три сторінки!! Цього ж неможливо витримати!

Соня витримує:

— Не крици ти. Поставив книзки в туалет сам, і хоце, сцьоб їх не рвали їх. Не став їх туди, от. А туди, де не рвуть.

Іде з Анатолієм до ванної.

Володя приголомшено падає в крісло. Виймає з кишені хусточку, щоб витерти лоба.

Додолу з брюк випадає папірчина. Володя піднімає, читає:

— «Я тебе люблю. Якби ти знав, як я тебе люблю».

Тетеріє.

Коли час швидко лине, то він пахтить вокзалом.

У хаті пахне ж телевізором.

Соня не дає Володі додивитися веселкову телепередачу:

— Ти сходив поговорив з директором узе?

— Ні.

— Завтра сходис ти?

Володя дивиться на таблицю альфа-ритмів.

— Ні, не піду. Несприятливі біоритми. Сама б сходила.

— Я не змозу говорити з директором я. А ти з — вцений! ЕМНееС!

— Так, еМНееС, вічний еМНееС. А ти — начальниця пральні.

— От і поговори ти. Ато в Лєноцки пропадуть матема-тицьні здібності вони, — казала, наче знала, що це таке.

— Здібності — не пропадають ніколи. Бо вони успадковані від батька.

— Яксьцьо її в цьому році не переведуть до математиць-ного класу тепер, то на той рік — буде пізно тоді. Тобі — наплювати на все, крім своїх біоритмів їх!