Богдан Жолдак - Нестяма

— У який саме? — булькає люлькою опонент.

— Або в університет.

— Або?..

— Ти покинь цей свій тон, нарешті... Ти ж прекрасно знаєш, що спортсмени зараз скрізь потрібні, що їх беруть... у різні вузи.

Анатолій повільно запитує у своєї люльки:

— А як же Ніна?

— Старий, не треба про це.

— Юра? Як?

— Я ж тебе просив...

Але, певно, недостатньо.

— Ти ж знаєш, я ніколи не дозволяв собі лізти в чуже життя...

— Не треба.

— ... але змушений сказати тобі, — налягає на дим Толя.

— Благаю.

— Воно, звичайно, не дуже ввічливо, але як твій друг... Ми ж — друзі? Ти взагалі розумієш, що це таке — директор басейну? В Києві, — дуже дивується друг.

— Ти б побачив, як вона плаває!

Анатолій, киваючи на ванну:

— А ти — бачив?

— Я, взагалі-то... особисто не бачив, але яке це має значення? Вона — КаМееС.

— Та я взагалі — не про басейн. Мені здається, що це не та людина, яка тобі потрібна в житті.

— А це вже не!..

— ...моє діло? Ні, ти — помиляєшся! Це людина не нашого з тобою кола, зрозумій. Вона ж... говорити як слід не вміє.

Володя вдихає на повні груди. Увібравши весь чужий дим.

— Я. Її. Люблю, — видихає він.

— А, ну тоді пробач.

— Зрозумів це?

Заходить до ванної, гордо ляснувши дверима.

Тут же в коридорі з’являється Ніна, на звук.

— Ну... як?..

— Я поговорив із ним. Як міг. Але... Мені здається, ти мусиш сама говорити на ці теми зі своїм чоловіком, — знову ховається за люльку Толя.

— Але ж він навіть не хоче зі мною миритися. Як же тоді говорити?

— А ти сама — помирися з ним. Ти ж — жінка.

На слові «жінка» обоє почервоніли.

Володя виходить із ванної, посвистує, наштовхується на них.

— А-а. Дуже приємно. Ясно.

— Що тобі ясно? — дивується Анатолій.

— Усе! — мало не забирає в нього люльку Вова.

— Я не хотів говорити, але скажу: хтось видер із нового журналу (виймає з-за спини «Науковий вісник») цілих три аркуші! — трясе надірваним журналом Толя.

— Я особисто не дер! — вдихає своє повітря Вова.

— Ти особисто! А трьох аркушів — ф’юїть! як вітром здуло.

— Ми особисто... — мурмотів Вова. — Може, Юра?

Це була перша фраза, яку почула Ніна.

— «Ми особисто»? Досі, досі, досі! Юра аркушів не видирав!

Соня (чує це з ванної):

— Сцьо значить — «досі»?

— Кому вони потрібні, твої сторінки? — дивується Вова.

Анатолій вимахує роздертим журналом у бік ванної:

— Не знаю!

Соня, продовжує із ванної:

— Сцьо знацить — «досі»?

Рятує всіх голос Юри, кімнатний:

— Мамо, йди негайно сюди!

Володя нарешті випростується:

— Тобі — позакладало? Тебе дитина кличе!

Зникає у ванній, ляснувши дверима, од чого гучномовець перекособочується на стіні й на мить оживає:

— Пройшло п’ятнадцять хвилин.

На балкон виходить Володя, запалює цигарку (бо в нього особисто немає люльки). У спалахові сірника він не помічає Ніну, яка сидить на ослінчикові під фікусом, лише

на третій затяжці він бачить її, поривається вийти, але йому шкода недокуреної цигарки.

— Володю, я б хотіла тільки спитати, тільки спитати...

— Не забувай — ми посварені, — нагадує він їй, чи собі?

— Гаразд, посварені. Тільки спитати... Мене мучить одне — як буде повне ім’я од імені Соня?

Володимир зупиняється на пів-затяжці.

— Так і буде — Соня.

Ніна не згодна:

— Не може бути. То як же повне ім’я? Соня Іванівна? Соня Батьківна?

— Справді... — замислюється Володя, але вчасно отям-люється. — Та яке це, зрештою, має значення?

— Ніякого. Ніякого. Але з голови не йде.

Володя осяюється:

— Софія!

Пауза.

— Софія!

— Спасибі... фух, мені аж легше стало. Володю, пробач...

— Нічого, говори, говори... — каже він, бо цигарка скоро має закінчитися.

— Оті гроші — п’ятдесят і сто сімдесят...

— Тобі — жалко?

— Та мені їх не жалко, не жалко. Не жалко. Інше, мене мучить інше: про що ти з нею говорив?

— Почалося. Яке тобі діло? Це — моє особисте життя і прошу туди не лізти.

Несподівано Ніна всміхається:

— Ти мене не зрозумів: ти мені за все наше життя сказав менше слів, ніж їй по телефону.

Мовчанка триває, бо Ніна хоче заплакати.

Чути, як крапає на кухні кран.

— Про що ти з нею говорив?

— Що, я маю все це тобі зараз і повторити?

Ніна тупнула об балкон:

— А хоч би й так! Не забувай — я тобі ще дружина!

— Ми з тобою — півроку, як розлучилися.

— Це було фіктивне, фіктивне, фіктивне розлучення! Для ЖЕКу!

Володя майже допалює свою нескінченну цигарку.

— Було фіктивне, а стало... дефективне.