Ник Ремени - Не плач, кохана!

— Прошу не чіпати мою наречену Клаву Зоріну.

Він зверхньо глянув на мене. Спокійно промовив:

— Звідки ти взяв?! Щоб я. Зечку? Вона високо про себе думає.

— Прошу не чіпати її… Ми любимо один одного…

— Ну і що?

Капітан знову зверхньо подивився на мене. Я розумів, які думки його заполонили. Як його, процвітаючого капітана, стрункого мужчину в соку, якась зечка проміняла на маленького непоказного арештанта.

— Чіпав і буду чіпати, — несподівано вигукнув він. — Сьогодні ж спущу її в карцер.

— Зрозумійте! Ви можете закрити її в карцер, знищити, зрештою, її тіло. Але душу Клави ви не втримаєте ні під якими замками. Вона належить мені.

Лице Ольвача перекосилося. До нього нарешті дійшло, з яким питанням я прийшов і що вимагаю від нього. Він стиснув тонкі нервові губи, за якими, коли він посміхався, показувалося два ряди сніжно-білих рівних зубів.

— Запам'ятай, недоносок. Опудало городнє. Як було, так і буде. Захочу, згною і її, і тебе. Я тут і Бог, і цар, і генеральний секретар. Тому душу забери собі, а я візьму її тіло.

— Вертухай, фашист недобитий. Сказав: залиш її в спокої!

Рябий встав зі стільця. Впритул підійшов до мене, викотив карі, з цятками очі:

— Шкода, що я тебе не застрелив, коли ти поліз на попереджувальну смугу. Але я думаю, що таку можливість ти мені ще надаси.

Він з усієї сили заїхав по вуху невеликим кулаком своєї довгої руки. Я повалився на підлогу.

— Заберіть його, — наказав вертухаям. — У нього закрутилася голова.

Коли я відкрив очі, то побачив, як розмовляють біля моїх нар Чуб, Молдаван і Окуджава.

— Він людської мови не розуміє, — говорив Миша. — А ми, дурні, сподівалися все залагодити по-хорошому.

— Що ти хочеш від вертухаїв, — продовжив Окуджава. — Вони за людей нас не вважають.

Чуб, побачивши, що я прийшов до тями, накинувся на мене з питанням:

— Що сталося? Розкажи.

Я розповів подробиці зустрічі з Рябим.

— Гідна відповідь, нічого не скажеш, — задумався Чуб. — Згноїти вас з Клавою збирається?

— Шкодує, що мене не застрелив мене, коли порушив попереджувальну смугу.

— Тепер у нас залишається тільки одне. Раз слів не розуміє, — сказав Молдаван.

Розмова друзів заспокоювала. Але я не знав, як покінчити з Рябим. Швидше за все, він виконає свої погрози, якщо тільки підвернеться випадок. Таким чином, лічильник включений: або він мене, або я його. Як на фронті.

28.03.1952 рік

Після розмови зі мною Клаву викликав до себе в кабінет капітан. Зазвичай він затягав її куди-небудь у конторку. Робив свою справу і відпускав. Сьогодні він наказав жінкам-охоронницям, щоб її привели до нього в кабінет.

Клава стала відразу біля дверей, запитливо дивилася на капітана. Ольвач сидів за столом і курив, узяв наган, який у нього завжди лежав на столі, прокрутив барабан, який повністю був забитий патронами, і поклав назад.

— Хахаля собі завела. Мало тобі капітана. Злочинцем вирішила обзавестися.

— Анатолій Іванович, побійтеся Бога. Ми з Валерою кохаємо один одного. Прошу вас: залиште нас у спокої.

— Кохання тобі захотілося, курва. Поки я з тобою зустрічаюся, про інших забудь. Я тобі тут і Бог, і цар, і генеральний секретар. Розумієш?!

— Я не можу ні собі, ні тим більше йому заборонити любити. Почуття — це такий стан людини, який не завжди піддається розуму.

— Не піддається? Так? Щоб ти могла розумом все зрозуміти, я зараз запрошу голодних молодих хлопців. Так сказати, передовиків виробництва. Їх треба чимось заохочувати. Нехай тебе пустять по колу.

Клава дивилася на Ольвача. Незважаючи на спокійний тон, його тонкі губи смикалися, він ніяк не міг загасити недопалок. Цигарка стрибала по попільничці і продовжувала диміти. Капітан що є сили затоптав недопалок. Клава розуміла, що якщо вона скаже хоч слово, капітан не затримається з прийняттям рішення.

— Давайте вирішимо все по-доброму, — тихо промовила вона.

— Якщо по-доброму, то роздягайся.

Зазвичай Ольвач ніколи не наказував їй роздягатися. Все виходило само собою. Нахабства капітану позичати не доводилося. У пориві пристрасті він зривав з неї одяг і робив свою справу, змушуючи приймати зручні пози.

Клава повільно зняла з себе весь одяг. Він довго ретельно розглядав її, як ніби бачив вперше. Потім підійшов до неї, потримався за груди і наказав нагнутися.

Він не соромився у позах. Знущався над нею до повного знесилля. Тільки коли почав задихатися, весь в поту, дозволив їй одягнутися.

Вона довго одягалася. Руки її тремтіли. Вона крадькома час від часу витирала очі.