Ник Ремени - Не плач, кохана!

— Не поспішай, давай подумаємо.

— Нема що думати. Таким немає місця на землі.

— Ти ж не дав залізти мені на стіну з колючим дротом. І тепер я думаю, що це добре. Вже б нікому було розрахуватися з Рябим. Ми його все одно уроем. Але не треба поспішати. Треба все до дрібниць продумати.

— Що там думати. Таким покидькам не місце на землі.

— Ти відправиш його на той світ, чим підпишеш собі вирок. Слідчі почнуть розбиратися, що до чого. Вийдуть на мене і Клаву. Накинуть нам нові терміни. Це нам треба?! Його потрібно прибрати так, щоб комар носа не підточив. Начебто він загинув випадково.

Мишко зупинився. Сунув руки в кишені куфайки, старої, подертої, але яка все одно не могла приховати його спортивної фігури, як сірий старий картуз не міг спотворити його бронзове обличчя.

— Кулінар, напевно, ти прав. Нам треба все добре обміркувати, — сказав він подумавши.

Після тижневого нервового напруження мене попустило. Мені здавалося, що все, що відбулося, було не зі мною і Клавою, а з якимись сторонніми людьми. З дивовижним спокоєм я думав, як краще покінчити з цим чудовиськом у людській подобі, позбавити від нього себе і Клаву.

Іван Чуб, який був присутній при розмові, сказав:

— Ви не відкидайте ще один варіант. Треба піти до Ольвача і поговорити з ним по-доброму.

Миша зняв з голови сірий картуз, пом'яв його деякий час у руках, потім з надією в голосі промовив:

— А, може, дійсно, ти підійдеш до Ольвача, поговориш з ним, як мужик з мужиком. Може, бля, він тебе зрозуміє.

Сам про це думаю, але дуже сумніваюся, щоб це пихате фуфло змогло мене зрозуміти.

— Піди, спробуй по-хорошому, — сказав Чуб. — Можливо щось вийде.

25.03.1952 рік

Наступного дня я став шукати зустрічі з Ольвачем.

По зоні ходив високий стрункий чоловік. У таборі всі знали витягнуте біле обличчя з рудими цяточками, гострий ніс, високий лоб, який обрамляло руде волосся. Він був самовпевненим і швидким на прийняття рішень.

Як завжди, він тримав наган у руці, що наводив жах не лише на арештантів, але й на охорону. Лише зрідка він ховав його в кобуру. Я непомітно йшов за ним по п'ятах. Спостерігав, як він чіплявся до охоронців за те, що «жують соплі», прикладав руку до ув'язнених.

Одного разу він застрелив арештанта тільки за те, що той ненароком ступив на попереджувальну смугу.

Піднявся страшний шум. І чоловіче, і жіноче відділення відмовилися підкорятися табірному начальству. Ми всі лягли на бетон і кілька діб не піднімалися, вимагаючи покарати Ольвача. Це дійшло не тільки до обласного управління, але і до Москви. Ольвача заарештували, обіцяли в усьому об'єктивно розібратися.

Коли обурення вляглося, організаторів опору розігнали по інших таборах, а капітана залишили на місці. Кілька місяців він тримався скромніше. Не наривався на неприємності. Але кому-то в цій системі потрібно бути фашистом. Пороти матраци та подушки, робити ретельний огляд особистих речей в'язнів, давати їм в морду. Якщо треба, стріляти з нагана. Тримати нас рабами…

Після розмови з Молдованом і Чубом я дуже сподівався, що з капітаном можна домовитися. Нехай вибере собі іншу жертву. У таборі повно молодих жінок. Жодна з них не може йому протистояти. Тому, що вони знають, що чинити опір йому марно. Невже на Клаві світ клином зійшовся?!

Коли він зайшов до себе в Пентагон — двоповерхову будівлю з червоної цегли, — я поспішив за ним.

Мене пропустили до нього в кабінет. Він сидів все за тим же столом, що і в перший раз. На столі були розкидані папери, лежав пістолет. Він курив цигарку і переглядав папери.

Зустрів мене не дуже привітно.

— Заходь! — сказав він. — Відразу попереджаю. Якщо ще раз спробуєш втекти з табору, відразу потрапиш на той світ. Я зі стрілками вже переговорив. Попереджати не будуть. Відкриють стрілянину на поразку.

Мене неприємно здивував такий вступ. «Може, відразу розвернутися і піти, — подумав я. — З цього роя нічого не вийде».

Я розгубився. Дивився на його до блиску начищені хромові чоботи, на широкий ремінь який туго стягував його офіцерську форму, що підкреслювало його спортивно складену міцну фігуру.

Переминався з ноги на ногу в своїх кирзових латаних чоботях, м'яв у руках сірий картуз, соромлячись і себе самого і своєї поношеного роби.

— Навіщо прийшов? — нетерпляче запитав капітан, струшуючи в попільничку попіл від цигарки.

— Хочу поговорити з вами по особистому питанню.

— Не тягни кота за хвіст. Говори, — зміряв мене незадоволеним поглядом.