Ник Ремени - Не плач, кохана!

Він зайшов у кімнату дівчини. Сів поруч на ліжко. Коли вона попросила його вийти, уперся:

— З тобою поговорити не можна?

— Кажіть, але рук не розпускайте.

Після цих слів повалив її на ліжко. Вона спробувала закричати. Затиснув рот рукою. А потім оглушив ударом по голові. Вона розслабилася, втратила свідомість і вже не чинила ніякого опору. Він задовольнив своє бажання.

Вранці вона прокинулась і відчула сильний головний біль. У неї відкрилася кровотеча. Вся простирадло була в помаранчевих плямах. Ні про яку роботу не могло бути й мови.

Вона згадала, що сталося. Образа, гостра фізична біль переповнили її.

Почала одягатися, щоб відправитися до міліції.

В цей час до кімнати заскочив ґвалтівник. Став перед нею на коліна, притиснув руки до грудей.

— Прасти мене, — заголосив. — Все це вийшло по-п'янці. Дурень дурнем був вчора.

— У міліції розберуться, — відповіла вона.

Коли вона після довгих умовлянь не відмовилася від свого наміру, амбал почав погрожувати.

— Міліція тибе не паможет. Навіть якщо мене посадять, мої хлопці тебе приріжуть.

Вона була непохитною до тих пір, поки насильник не став говорити, що не пошкодує і її маму.

Тільки тоді Клава відмовилася від свого наміру. Так грузин схилив її до співжиття. Пізніше з'ясувалося, що ніякі грузини не відряджені. Промишляють крадіжками. В домі з'явилися невідомо звідки різні речі.

Кожен день Клава збиралася в міліцію, але постоялець не давав їй це зробити. Застосовував випробуваний метод батога і пряника: обдаровував їх з матір'ю подарунками. Коли вони від них відмовлялися і намагалися заявити в правоохоронні органи, погрожував.

Так тривало недовго. Незабаром квартиранти залетіли. Їх забрали на гарячому. Прийшли на квартиру. І знайшли крадені речі. Будинок вже був оформлений на Клаву. Її судили, як спільницю. Будинок і все майно конфіскували.

Мама не могла перенести такого. І під час суду померла. Клава загриміла у виправно-трудовий табір відбувати свої п'ять років.

Слухав Клаву і відзначав для себе, що її доля дивно схожа на мою. Я теж нічого не крав. Проявив слабкість і отримав термін ні за що.

— Знаєш, наші долі дивно схожі. Мене теж використали. Я не знайшов у собі сил, щоб відбитися від Бизюка.

— Ось чому я боюся незнайомих людей. Не знаєш, що у них в голові.

— Я все більше починаю переконуватися, що за своє щастя треба боротися. Іноді з кулаками.

— Щоб не сталося, ми повинні допомагати один одному, — каже вона.

— Нам треба бути разом. Назавжди!

Клава зробилася серйозною, якою я раніше ніколи не бачив. Повторила за мною:

— Назавжди!

20.03.1952 рік

В досягненні нових успіхів комуністичного будівництва велика роль належить радянським жінкам — гарячим патріотками соціалістичної Батьківщини. Звільнені від пут політичного і економічного гніту капіталізму, славні дочки радянського народу розгорнули свої творчі здібності, стали активною творчою силою соціалістичного суспільства.

В ту ніч у мене сильно розболілася голова. Всю ніч я прометався на нарах. Чуб кілька разів мене заспокоював.

— Заспокойся, Кулінар, — сонним голосом бурчав він з нижнього ярусу. — Встану, ти в мене отримаєш.

Я спустився до нього.

— Не ніч, а катування. Як я можу спати, якщо знаю, що з моєю коханою щось відбувається.

— Навіщо мучиш себе. Візьми і запитай.

— Питав. Вона не говорить.

— Значить, не так питав, — втрутився в розмову Окуджава. — Запитай, як мужик. З пристрастю.

Я не знаходив собі місця. Ледве дочекався, коли наш воронок приїде на комбікормовий завод. Нерви мої були на взводі. Ледь побачив осину талію своєї коханої, одразу підбіг до неї.

— Клава, якщо ти не скажеш, що з тобою відбувається, я можу зробити з собою що завгодно.

Вона довго уважно дивилася на моє змарніле обличчя, на мої тремтячі руки. Нічого не сказала. Ткнулася мені в груди й заридала. Плакала вона довго й невтішно. Коли трохи заспокоїлася, промовила:

— Я не з одним тобою займаюся любов'ю.

— Що?!

У мене запаморочилось у голові. Далася взнаки безсонна ніч. Я звалився біля ніг Клави. Отямився, коли Миша Молдаван хльостав мене по щоках і поливав холодною водою.

Клава плакала. Її худенькі плечі здригалися від ридань. Тітка Женя погладжувала її вкриту товстою коричневою хусткою голову і заспокоювала, як маленьку дитину.

Цей день мені здався самим довгим. Ми з Клавою не дивилися один одному в очі, наші руки не стикалися, коли вона зав'язувала мішки, а я відносив їх у штабелі. Ми мовчали, вбиті новиною, яку вона знала раніше, але не насмілювалася мені сказати.