Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Останнє словосполучення проте відповідає правді лише в сенсі зовнішньому. Так, він був добрим солдатом, і його руки ніколи не втомлювалися колоти штиком чи закидати гранатами ворожі позиції. Але всі кампанії, в яких він брав участь, неминуче породжували в ньому майже нестерпні душевні страждання, що раз у раз виливалось у різноманітні психічні відхилення включно з істерією та видіннями. По завершенні ж Семирічної він запав у таку глибоченну прострацію (збавити від якої не могли навіть найпередовіші медичні процедури на зразок кровопускання чи зимних ванн), що командири, виявивши здоровий глузд і неочікуване милосердя, підписали йому рапорт на звільнення з одночасною виплатою багаторічного жолду.

Юліус Ґродт, попри очевидність факту, що вижив у стількох походах і боях, з якогось часу вважав себе вже не зовсім живим. Навіть трофейні книжки, які становили три чверті здобутого ним у битвах майна і з яких він потім уклав чималу бібліотеку, не так надихали, як розсіювали його. Обираючи Другобіч, він повірив назві й вирішив, що тут можуть селитися лише подібні йому не зовсім живі створіння. З великою прикрістю, щоб не сказати розчаруванням і роздратуванням, він побачив невдовзі, що й тут люди також кохаються й народжують нових людей. Друге було значно гірше від першого. Демона сексу, як він розумів, неможливо витравити з існування. Але нові народження, нове примноження життя? Для чого — для пізнішого його, життя, знищення? Цього допустити він не міг.

Своїх служниць він убивав, за його ж таки, радше метафоричними, словами, «при спробі втечі». Спробою були запліднення і вагітність, а втечею стало б народження. Ґродт надавав їм шанс увільнитись абортом, але жодна з них не прийняла його пропозиції. Цей серіал зі щоразу новим запрошенням щоразу нової служниці та щоразу новим викопуванням щоразу нової ями, здавалося, не скінчиться ніколи. Найправильніше було б уникати злягань і запліднень, тож Юліус Ґродт підбирав собі на службу дівчат лише найпотворніших, таких, що в жодному разі не мали б викликати сексуального потягу. Але демон сексу все одно перемагав, і жодна з них не відмовила хазяїнові в його домаганнях.

Однієї безсонної ночі він вирішив, що зупинити цей жах можна лиш одруженням. Він погодився примножувати життя. Це була капітуляція.

Майбутню дружину Юліусові Ґродту висватав місцевий шлюбний аґент на прізвисько Базилевс: це від нього бере початок однойменна матримоніальна фірма, послугами якої протягом наступних двох сторіч користувалося не одне покоління галичан. Дівчина походила з другобіцьких міщан і у свої сімнадцять з половиною років уже починала вважатися перестарком. Звали її Бланка-Меланія, й ніщо інше так не приваблювало в ній Юліуса Ґродта, як посада її батька. Той був головним комендантом міського цвинтаря, чи, як сам себе врочисто титулував, «охоронцем Брами Некрополя». Ґродт відчитав у цьому цілком особливий натяк і без вагань запропонував Блан-ці-Меланії руку. Для неї то був ледь не останній диліжанс. Ще трохи — й до неї назавжди причепилася б напівглузлива етикетка старої діви. Сучасники характеризували її як створіння, до такої міри невиразне, покірне і з усім погоджене, що про якийсь власний її вибір не могло бути й мови. Вона взагалі не дозволяла собі висловлюватись, тим більше у батьковій присутності. Пропозицію Ґродта вона зустріла мовчанням і ледь помітним, хоч і різкуватим сіпанням повіки — здається, лівої.

Шлюбний обряд відбувся замалим не таємно. Так, наче головно про людське око й водночас дуже пильнуючи, щоб того ока не було забагато. Цей більше ніж стриманий стиль цілковито відповідав характерам обох суб’єктів угоди, їхній скритності, скромності та — правди ніде сховати — скупості. На весіллі, щоправда, таки заграв підпорядкований панові комендантові цвинтарний оркестр, але веселощів чомусь не побільшало.

Так почалося подружнє життя Юліуса Ґродта. Молода пара зникла за брамою відрізаної високим муром посесії — й на цьому, здавалося б, можна закінчувати всю цю недоісторію, а тлінним решткам замордованих служниць поволі розчинятися в забутті та неіснуванні. Але Той, що в Нього Юліус Ґродт перестав вірити на війні, вирішив по-іншому.

Протоколи судових засідань in causa [11] У справі (лат.). Юліуса Ґродта рясніють не тільки граматичними помилками, але й кричущими різночитаннями. Відчувається, як натужно хрипить і стогне судова машинерія, неспроможна порадити собі ні з літерою Закону, ні з його духом. Непорозуміння між латинськими, польськими, русько-литовськими й німецькими формулюваннями, що тут і там аж волають про себе і в невиннішій ситуації могли б зійти за дотепні вправи якихось протодадаїстів, є найпромовистішим свідченням тодішнього перехідного стану. На зміну Рес Публіці, сарматській та архаїчній, вривалася блискуча віденська Імперія, новочасна, масонська і просвічена. У кримінальному судочинстві це означало поворот до Терезіани, себто Constitutio Criminalis Theresiana [12] Кримінальна Конституція Терезіана (лат.). — вельми прогресивного уложення, смисловим стрижнем якого нарешті стали наукове знання, гуманістичні ідеали і практичний розум. На щастя для юристів, Терезіана in formali та quoad materiale [13] У формальностях і по суті (лат.) не в усьому поривала з хибними практиками середньовіччя і не зовсім у згоді з передовими поглядами ці-сарині-реформаторки зберігала в силі доволі безвідмовний інквізиційний принцип. Іншими словами, вирішальну роль у встановленні істини, як і раніше, відігравали тортури, серед яких найефективнішими вважалися лещата для рук і ніг, припалювання свічками, а також не в останню чергу — розтягування на т. зв. драбині.