Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Інша група чуток стосувалася мінеральних джерел, які Юліус Ґродт начебто загосподарював на теренах свого обійстя, після чого став постачати до львівських аптек і шинків питну воду з особливим сірчаним запахом. Це спричинило цілу хвилю недобрих перешіптувань про його зв’язки з чортами, зокрема — з відповідальним за термальні процедури в пекельних лазнях Асмодеєм. (Остання обставина так само спрацює на суді.)

Вінцем же всіх чуток стала трохи пізніша ідея про те, що Юліуса Ґродта насправді було вбито ще на сьомому році Семирічної війни. Відтак якийсь популярний магнетист, можливо, й сам Месмер, запанував над його тілом і знову поставив його на ноги. Там-таки говорилось іноді, що не Месмер і що Юліус Ґродт — один із перших наполовину вдалих експериментів юного Каліостро. Тепер він ходячий труп, який має виконати чаклунську волю й занапастити всю тутешню околицю нечувано страшними й до того ж огидними злодіяннями. Бо де ж іще поселитися приблудному мерцеві, як не в місті, яке свого часу вирішило, що правильна його назва Другобіч?

Не далі як за півроку після свого поселення в новому місці Юліус Ґродт відчув, що перестає давати раду з хазяйством. Фізичної сили йому було приділено більш ніж удосталь, і будування вежі він тягнув цілком справно, але догляд за худобою, птицею, грядками, приготування їжі та прибирання території вже ніяк не містилися в його робочій добі. Тоді-то в нього і з’явилася перша служниця. Відомо про неї тільки те, що мала невеличкий горбик, а водночас і вовчу пащу, й заячу губу. Дівчина, мабуть, працювала чесно й не лінувалася, тож Юліус Ґродт мав би бути з неї задоволений. Однак за деякий час він знову розвісив по роздоріжжях оголошення про те, що потребує служниці.

Щодо того, скількох загалом дівчат — з помітнішими й менш помітними вродженими вадами — він устиг покликати у служниці протягом одного-двох років, дискутовано різні версії. У найстриманіших стверджувалося про трьох, у найрадикаль-ніших про десяток. Річ у тім, що громадську увагу не завжди було прикуто саме до життя відлюдника-шваба. Проте з певного часу кожне нове оголошення про вакансію служниці вже викликало у другобічан неясну тривогу і злі передчуття.

Сценарій був завжди один. Першу дівчину Юліус Ґродт убив після того, як вона, завагітнівши, відмовилася позбуватися плоду їхніх спонтанних любощів. У ті часи аборти каралися смертю, причому жахливою. Служниця сказала Ґродтові, що не зважиться на таке ніколи. Її відмову він вислухав із напускним спокоєм, хоча здавалося, ніби частини його лиця от-от засіпаються і розірвуться в різні боки. Щойно за день або два він казав їй узяти заступа, піти до однієї з віддалених прибудов (т. зв. комори) і почати копати в ній яму завдовжки з її зріст і завглибшки хоча б із два лікті.

На третій день він, згідно зі слідчими протоколами, «в тотій коморі забив єї до смерти желізним дишлем від кароци і поховав ув ямі, котру сама [вона] й виграбала, відтак землев притрусив і вернув си до покоя обїдати то шо вона зварила. Сей злий чин єму вдало си укрити».

Усі подальші вбивства у Ґродтовій посесії, що ставалися протягом цілих кільканадцяти місяців, за своїм перебігом від того найпершого нічим суттєвим не різнилися.

Здається, саме тепер час узяти до уваги спогади анонімного охоронця другобіцької Сороківки, що під час нічних чувань у в’язничному коридорі не марнував можливості вряди-годи перемовитися з натоді вже засудженим Юліусом Ґродтом. За короткий відносно період наглядач та його підопічний з різних причин порозумілись і ледь не здружилися. Завдяки цьому спогади Аноніма недвозначно відкривають деякі альтернативні ракурси всієї історії.

Передусім звертає на себе увагу дуже небанальна мотивація, що рухала Ґродтом у злочинах. Щоб її зрозуміти, слід хоча б умовно і поверхово прогалопувати його життєписом.

Зі свого дитинства він пам’ятав лише нестатки та знущання, а що був одинадцятим сином у довжелезному виводку вічно голодних братів і сестер, батько й мачуха без довгих вагань продали його в солдати першому-ліпшому вербувальникові. Гарматне м’ясо становило на той час чи не головну експортну статтю багатьох європейських провінцій, а надто ж тих, де селянські сини внаслідок природних генетичних особливостей виростали міцними й неотесаними.

Доля Юліуса Ґродта винятковою не була. Винятковим був сам Юліус Ґродт. Те, що хлопця насправді тягнуло до книжок та вченості і що в церковній школі він залюбки вивчився читати трьома мовами й робив це втричі швидше за священика, для батька виявилося радше додатковою причиною збутися його з дому подалі. Сам Юліус Ґродт не міг би сказати, чи був на той час повнолітнім. У кожному разі видатна статура, розмах плечей, ґренадерський зріст і всілякі інші кондиції дозволили йому з честю пройти всі кола в пеклі для новобранців і стати добрим вояком.