Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Невідь звідки надбіг той злощасний щур (за іншою версією, кіт чи навіть і кріль), який, укравши одного зі солдатиків — здається, навіть головного командувача, — погнав із ним доріжкою вздовж прибудов. Малюк розревівся, старший також був готовий от-от зайтися плачем на таке підле зухвальство. Бланка-Меланія кинулася навздогін за крадієм, тим більше, що той щур (тхір? шнир? жук? жук-рогач? гнойовик? скарабей? горностай?), а може, навіть і вуж, або черв, або змій, повз із украденою цяцькою доволі важкувато, і наздогнати його, здавалося, не було б аж так неможливо. От лише в мить, коли Бланка-Меланія вже збиралася накрити клятого щура (павука? хом’яка? ховраха? байбака?) своїм твердо накрохмаленим очіпком, той зграбно прослизнув до комори через шпару під дверима.

«Ах ти ж, — подумала Бланка-Меланія, — ну зараз я тобі...» Вона метнулася по ключі і швидко знайшла у зв’язці той єдиний, яким ще ніколи не користувалася. Їй насилу вдалося повернути неслухняний ключ у замку, проте ніяк не вдавалося витягнути його. Вона так і лишила всю зв’язку зі встромленим у замок ключем назовні, сама ж увірвалася до комори.

Зрозуміло, що ніякого олов’яного полководця вона там не знайшла (чи він узагалі існував на світі?), а знайшла натомість... Ну так, тлінні, переважно на стадії скелетування, рештки: спершу однієї служниці, потім другої, потім усіх. Земля, тут і там хаотично розрита, попливла в неї з-під ніг, і вона знепритомніла від жаху та смороду.

Не знати, як довго пролежала вона поруч із розверзлими ямами. До життя її повернули дедалі гучніші дитячі захлинан-ня, що долинали знадвору. Здушуючи у грудях крик розпачу, Бланка-Меланія вийшла з комори і спробувала знову зачинити її на ключ. Як і першого разу, він повернувся в замку, але не давався витягнути. Вона промучилася з ним добру годину. Діти стояли поруч, не перестаючи ревіти. Сонце хилилося до заходу. Чоловік мав от-от над’їхати: він завжди устигав повернутися до смеркання.

Бланка-Меланія саме відокремлювала зв’язку від коморно-го ключа, коли в’їзна брама знайомо заскрипіла й у двір заїхав бричкою господар. Жінка стрімко відійшла подалі від комори й ламкими ногами подріботіла йому назустріч.

Сівши в покої вечеряти, Юліус Ґродт почав неквапом розпитувати її про останні новини. «Чому ви, пані моя, такі бліді?» — раптом запитав він. «Я недобре почуваюся, в мене місячка», — пролопотіла вона доволі безглузде пояснення. «Ви мали її вже на тому тижні», — нагадав чоловік. Після тяжкої хвилинної паузи він запитав, чи не ходила вона до комори. «Як я могла, пане, — була відповідь, — у вас же ключ». По цих словах вона вдруге знепритомніла.

Тоді ж, як знову розплющила очі, чоловік уже нависав над нею всім своїм ґренадерським зростом і побрязкував злощасною зв’язкою. «Де той ключ?» — запитав він чи не вдесяте. «Хіба ви не мали його зі собою?» — відповіла запитанням Блан-ка-Меланія. Тяжко зітхнувши й не мовивши більше ні слова, Юліус Ґродт вийшов з покою.

Коли за чверть години він розлючено крокував від комори назад до будинку, старший з дітей уже зникав за брамою. Матінка наказала йому квапитися з усіх сил і скликати на поміч усіх зустрічних, а передусім її брата з кузеном. Сама ж вона, взявши на руки молодшого, встигла забігти в недобудовану вежу, де забарикадувалася в тісній, не просторішій за клітку для папуги, кімнатчині на п’ятому поверсі. З вікна можна було бачити шматок околиці та дорогу, і Бланка-Меланія дедалі частіше запитувала хлопчика, чи не здіймається курява, чи не видно її братів верхи на конях.

Юліус Ґродт не відразу здогадався шукати жінку у вежі. Він спершу обійшов сад і ставок, прочесав зарослі бузини та глоду. Замислившись на хвилину, куди йому рушити далі й чи не пуститися в гонитву поза мурами обійстя («з малими далеко не забіжить»), він почув раптовий дитячий схлип із вежі й розсміявся всіма шматками свого роздертого на клапті обличчя.

Щойно брат і кузен Бланки-Меланії на чолі цілої дюжини так само добре озброєних кінних поліціянтів крізь розчахнуту навстіж браму ввірвалися до Ґродтової посесії, першим вони побачили самого Ґродта. «Брати монстра живцем!» — загорлав, розчохлюючи шпагу, молодий і гарячий, мов порох, штурм-банфюрер. Але Господар дому й не думав чинити хоч якогось опору. Він сидів на порозі своєї недовтіленої мрії про вежу, обхопивши голову руками й ні на що не реаґуючи в черговому нападі цілковитої прострації. Навколо западала чимраз глибша темрява. Поліціянти ввійшли до вежі із запаленими смолоскипами. Вбитого хлопчика вони надибали двома десятками сходинок нижче від убитої матері.