Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Знаний у другобіцьких мережах блоґер julius_777, чию фактичну особу досі не встановлено, щойно оприлюднив серію знімків з найновішою версією синьогродських настінних написів. Якщо всередині вежі підійматися сходами вгору до уявного оглядового верха, то вірші прочитуються в такій послідовності:

За всі свої роки Маріо Понґрац учинив лиш одне вбивство. Відповідальність за нього він мусив би понести винятково перед судом небесним, і деталі того закритого процесу лишаються зі зрозумілих причин невідомими. Що ж до земного суду, то він був дуже навіть відкритий і засудив Маріо Понґраца за цілком іншою статтею. Втім це ніяк не початок, а радше одне із закінчень історії, й воно бовваніє десь далеко попереду, в роках 1890-х.

Починається ж усе на сорок із гаком років раніше, коли молодий Понґрац Маріо, син Алойза та Вероніки-Вікторії, стану міщанського, уродженець чи то Далмації, чи Іллірії, неґоціант-по-чатківець, у пошуках своєї зорі та фінансової незалежності назавжди пориває з батьківським гніздом і вирушає в мандри. До міста Коломиї, розташованого десь у межах далекосхідного загумінку імперії, він прибивається на двадцять четвертому році життя. Попри молоді літа, Маріо Понґрац уже встиг поволочитися світами та провінціями й назбирати всілякого штибу досвідів. У нього при собі доволі об’ємна скриня зі зразками колоніальних товарів. Маріо Понґрац віднедавна є дистриб’ютором великої торговельної фірми з централею у Відні та філіями в Будапешті, Бремені й Амстердамі. Надворі 1855 рік, і молодий цісар Франц-Йосиф Перший щойно проїхався Королівством Галичини й Лодомерії з інспекційним візитом.

У Коломиї Маріо Понґрац не збирається затримуватися надовго. Він замешкує в помітно чистішому за інші готельчику «Оаза» на Кутському передмісті. У нього єдиний на все місто номер з ванною, лежачи в якій можна пахкати сигарою й через південне вікно бачити синюваті обриси недалеких гір. Другого дня він замовляє вечерю в готельній харчівні. Їжу й вино до його столу носить служниця на ім’я Ґеновефа (частіше звана Марією) Вітраківна, кругла сирота з ходачкової напіввимерлої фамілії, вихованка школи-інтернату сестер василіанок. Кілька років тому, дочекавшися повноліття, вона кометою вирвалася з-під опіки черниць і почала цілком самостійно радити собі з життям, поєднуючи денну роботу покоївки з дещо іншого типу роботою нічною.

Під час вечері Маріо Понґрац дозволяє собі кілька відвертих поглядів у її бік. Він навіть замовляє додатковий півдзбанок вина, щоб затриматися при столі надовше і бодай ще з два-три рази — крадькома, а як вийде, то сміливіше — кинути оком туди, де її талія переходить у стегна. Піднявшися трохи згодом до своєї кімнати, він довго не може заснути й зачаєно лежить із розплющеними очима. Йому пригадується, що він не кохався вже з півтора місяця: востаннє, зовсім випадково, з донькою рабина в Перемишлі. Отже, розуміє він, це збудження, яке так брутально ним тепер заволоділо, само собою не вляжеться. Він уже вирішує зарадити собі у спосіб, до якого, ніде правди діти, хоч і зрідка, але змушений був удаватися. І десь тоді (чи це йому мариться?!) лунає обережний, а краще сказати, тремкий стукіт у двері, й геть пересохлий від хвилювання дівочий голос несе якусь нісенітницю про чисті рушники на ранок. (Спершу вона помилково каже «на сніданок», але потім виправляється.) «Увійди», — так само пересохло запрошує Маріо Понґрац. Дверей на ключ він чомусь не замкнув.

Десь поміж п’ятою й шостою ранку, знову сам у своїй постелі, тепер, щоправда, зворохобленій та скуйовдженій так, наче по ній товклося з десяток переплетених тіл, а не якісь усього лише два, він усміхнеться й подумає про кілька речей одночасно.

Що ця дівчина вміє все — і куди краще за багатьох інших.

Що взяти нараховану винагороду вона не те щоб забула, а таки не схотіла.