Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Лафатер потребує якомога наочніших доказів для своєї фізіономічної теорії, тож «убивец і вомпир» Юліус Ґродт стає для нього ледь не центральним екземпляром, а зовнішні риси, які Лафатер приписує його обличчю, набувають фантасмагоричної карикатурності.

Тож коли на Великдень 1775 року виходить друком перший том «Фізіономічних фраґментів» (винятково розкішне й дороге, а як на тодішні друкарські можливості просто безпрецедентне видання in quarto з безліччю ґравюр на міді), один із перших поціновувачів не без іронії нотує: «Се книга, яких у моїй прахтиці ще не бувало. Що за рисунки там зібрано! що за фізії! пикаті і дрібні! доброчестні й нечестиві! злі й солодкі! криві, скарлючені і т. ін.! і стільки шнобелів, носів та ротів, шо собі в загалі не на лицах сидять, а лиш виснуть вільно у воздусі! [...] Настілько я втямив, пан Лафатер бачить люцьку голову, а надто твар її, як дошку, по якій Природа виписала натуральною мовою: осьде кватирує високий ум! осьде патентований йолоп! отут невтішна душа! а тут-о піїт! а тут кримінальник і різун! а сей цирульник тне горла бритвой! а се юрист! а се рецензент! а то великий державец! ну а от сей — синя борода, не інакш!»

Попередня фраза не залишає сумнівів у тому, що іронічному рецензентові йдеться про Юліуса Ґродта. Саме його на той час повсюди в Європі вже називають Синьою Бородою Другим або Синьою Бородою з Другобіча (La Barbe Bleue de Druhobitch).

За своїм народженням і ранішим життєвим шляхом Юліус Ґродт однак другобічанином не був. Сказати з певністю, звідки саме прибився він до міста десь усередині 1760-х, неможливо. Достеменно відомо, що він прийшов з війни, історикам знаної передусім як Семирічна, хоч саме вона з усією слушністю могла б називатися Першою світовою. Її театрами стала не тільки Європа, але й Північ Америки, Кариби і вся Атлантика. Де саме за сім воєнних років устиг повоювати Юліус Ґродт, не знає ніхто. Окремі джерела не цілком обґрунтовано визначають його «учасником боїв у Саксонії та Богемії».

Прізвище Ґродт насправді є неповною версією його справжнього прізвища Ґеродт. Полякам у ньому вчувався Ірод (Herod): цим фонетичним трюком дуже спекулюватиме згодом під час судової розправи сторона звинувачення. Кажуть утім, що Ґеродт — так само неповна форма, і насправді його прізвище мало звучати як Руттґеродт чи Рютґеродт (нім. Ruethgerodt). Крім того, Юліус було не першим, а другим його іменем. Першим було Гайнріх або ж Гайнц, але у Другобічі ніхто так до нього не звертався. Там його із самого початку прозвали Швабом. Це однак не могло протривати довго, бо таке прізвисько пасувало надто багатьом, і швабами в тій місцевості прозивали фактично всіх понімечених.

Шваба Ґродта у Другобічі тримали переважно на віддалі. Не кажучи про те, що не бачено його жодного разу ні в церкві, ні в костелі чи кірсі, ні навіть у синагозі, його взагалі завжди і всюди сторонились. І не тільки тому, що прийшлий (чи, як тут казали, пришляк), але і з огляду на дуже особливу апарицію. Щоб не вдаватися до зайвих описів, зауважу лише, що в пошуках найпереконливіших підтверджень своєї фізіономічної теорії Лафатер недаремно їхатиме до нього аж із Цюріха. Обличчя Юліуса Ґродта здавалося зшитим зі шматків десятка інших облич. Жодне товариство не запросило б такого дивака до свого кола.

Юліус Ґродт і сам волів існувати цілком зосібна. Війна з її вивернутими тельбухами та відірваними кінцівками, всі сім її вивернутих і відірваних років, зробила з нього психопата, що — іноді так здавалося — з останніх сил утримує при собі ці звиклі до вбивства і руйнування руки. Але війна так само зробила з нього середнього штибу власника. Не без гордині відкинувши пропозицію від мандрівного цирку «Ваґабундо» приєднатися до їхньої трупи в ролі Monstrum Immanis, Юліус Ґродт вирішив покладатися тільки на себе самого. Грошей, привезених з війни, з усіх її розпанаханих животів і розчахнутих черепових коробок, йому цілком вистачило на купівлю в околицях Дру-гобіча шматка землі та старого покинутого палацика, що його він поступово обживав і оточував усілякими господарськими прибудовами та перелаштовував під свої потреби. Якими ці потреби були, знову ж таки не знав ніхто. Юліус Ґродт першим ділом зробив кам’яну огорожу свого обійстя удвічі вищою і навісив на кожну з чотирьох брам величезні замки. Це був закритий світ. Ніхто навіть не мріяв про підглядання.

Згідно з чутками, відображеними ще в офіційних донесеннях на ім’я короля Станіслава-Антонія Понятовського, на той момент старости перемиського, позастановий господар Юліус Ґродт «зі своєго форверка виїздит категорично рідко, єно на закуп насіня». Про яке насіння мова і що мало би з нього прорости, нині вже не з’ясувати. В будь-якому разі ми не можемо довіряти окремим тогочасним версіям, що з таємничих насінин посеред Ґродтового обійстя мала б вирости височенна вежа з оглядовим балконом. Утім якусь вежу він і справді почав у себе зводити, це так.