Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Тільки от Цісар цього разу зовсім не той, що минулого.

Це про нього, про Юліуса Ґродта, читаємо у «Фізіономічних фраґментах» [10] Повний титул: Johann Caspar Lavater. Physiognomische Fragmente zur Beförderung der Menschenkenntniß und Menschenliebe (Фізіономічні фрагменти для поліпшення знань і заохочення людинолюбства). великого Лафатера (1775): «Що за нелюць-кий нилюд! Що за потвір! Оден у своїм роді такий! Втілений Сатан! Убійник без милосердя і стриму! Набухлий злостию, як упир кровию, мовчан і тихоня!» І кількома рядками нижче: «У злодіяннях без необхідности чи потреби ни знав той бахур (Юліус Ґродт. — Ю. А.) жадної міри, мордував діви, жінки, рідну матір і діти; скупердяй, котрого жаден мораліст не витлумаче, жаден комидіянт не представит, жаден піїт не опишет: такий, шо і в остатних днинах свойого житя зі скупости лиш воду пив, а не вино».

Остання деталь залишається дещо незрозумілою. Можливо, Лафатер має на увазі те, що за кілька днів перед публічною стратою в’язничне керівництво розпорядилося давати Ґродтові вино, від якого той відмовлявся? Але до чого тут скупість?

Як усі видатні письменники і вчені свого часу, Лафатер, пишучи про Ґродта, не цурається ні смішних перебільшень, ні дешевих красивостей: «Він промишляв тілько у пітьмах ночі; затворивши наглухо віконницї, в домі свойому полудень заміняв ув опівніч; замикав дім на всі ключї єго, на всі замки й засуви запирав ся. Той дім — ацьке пекло крадуна та вбивця; сам-оден у нім замурований, розпихав убивец по майглуб-ших коморах, по майвушчих шпарах і дирах свої ті накра-джені нарабовані добра, а тогди с кождого закапелка опів-ночи їх видобував і передивляв ся любовно, щойно сумліня йому остатні марні знаки насилало, відбираючи сон. Кровию невинности окроплений, танцував зо сьміхом на дню висіля жінки, котру по тім смиртельно забив над могилой, шо єї сама для себи копати мусіла, бо так він їй приказав. Завше готов до сповниня чорнійших очікувань, він сьміяв ся над злими своїми ділами, почерез які й мусів був мерзотне своє житя зкінь-чити на колесі».

Значення Юліуса Ґродта для фізіономічної теорії Лафате-ра таке вагоме, що дослідник — заради самого тільки побачення з на той час уже ув’язненим і майже засудженим до страти монстром — долає неабияку відстань із Цюріха до Львова. При цьому в одному з менш відомих листів до Ґете Лафатер тішиться, що тепер не може не скористатися нагодою, що її люб’язно надала сама європейська історія, й таки обов’язково вибереться на «далекі терени, де пановали до нидавна ще ди-куси-сармати, а нинї почав ся час просвічиних і прихильних наукам та прогресові монархів». Під монархами він має на увазі, звичайно ж, Габсбурґів, і завдяки цій деталі, на яку біографи переважно чомусь не звертають уваги, можна цілком сміливо стверджувати, що свою виправу на зустріч із упирем Лафатер здійснив не раніше 1772-го, коли Галичину приєднано до Австрії дещо навіть усупереч волі та бажанню останньої.

У Львові швейцарського мандрівника чекала несподіванка, що межувала з розчаруванням. Інформуючи про Ґродтову справу, європейські газети, якими керувався Лафатер, припустилися багатьох неточностей. Зрештою, на Заході завжди було зле зі знанням східноєвропейських реалій. Тож і цього разу газети помилково писали про те, що ув’язненого вбивцю тримають у підземеллі львівського жіночого монастиря Святої Бриґіди. Насправді в’язницею Бриґідки стануть щойно через дюжину років, уже за часів цісаря Йосифа Другого.

Не знайшовши жодного Ґродтового сліду ні у згаданому монастирі, ні в його околицях, а також двічі спікшися на хибних підказках усіляких доброзичливців щодо Свір-зького замку та П’ятничанської вежі, Лафатер мусив шукати протекції в середовищі місцевих сановників, самих іще не надто обізнаних на новій для них місцевості, і врешті пробився до самого губернатора Перґена. Той «в ім’я спираня науки і штуки» не без деякої — радше ритуальної — тяганини видав йому дозвіл на відвідини засудженого Ґродта в місці його сталого тримання під вартою, себто в леґендарному Виправно-каральному закладі № 40 (так звана Сороківка) міста Другобіча.

На третій день подорожі зі Львова нестерпно тряским екіпажем по вщент розбитих дорогах Лафатер, занотувавши принагідно, що «шлях сих занепалих країв до Европи може потривати ще довго — можливо, й ціле поколіня; ну та

Габсбурґи впорают ся!», нарешті досягає згаданого міста, але, за його власними словами, при наближенні до тюремного закладу потрапляє в такий туман, що «ни мало ся змоги їхати ні йти». Цей момент виглядає зайвим і не має жодного стосунку до описаної далі розмови дослідника зі злочинцем у спеціальному карцері Сороківки. А проте уважному читачеві ніяк не вдається позбутися враження, що туману в Лафатеровій розповіді робиться дедалі більше, а допитливого і строгого науковця щоразу нахабніше репрезентує безвідповідальний фантаст.