Кирило Круторогов - Бомбардир

– То я поїхав,– він незворушно знизав плечима й торкнувся педалі газу. Кросовер покотився вперед.

– Добре,– квапливо сказав я.– Чого ти хочеш?

– Покладіть гроші на торпедо. Щоб по-чесному. Я їх не торкнуся до кінця розмови.

Я хмикнув, але виклав купюри.

– Що вас конкретно цікавить? – він начебто розслабився.

– Усе, що тобі відомо про Гайдука.

– Тільки про нього?

– Так.

Макс помовчав, побарабанив пальцями по шкіряному обплетенню керма, косо глянув на гроші й промовив:

– Я перед тим возив інших футболістів із дублю «Динамо». Випадково познайомилися, потім вони стали моїми постійними клієнтами. Добра робота: вони нормально платили – я приїжджав на перший же дзвінок, у будь-який час. Траплялося, переганяв їхні тачки, коли вони самі були в дрова. Гайдук з’явився пізніше… Приїхав звідкись – чи то з Донецька, чи то з Харкова, не пам’ятаю… Спершу був тихий: сяде в машину, буркне «привіт», і з кінцями. Їдемо – хлопці вічно балакають, регочуть, а він сидить мовчки. Я ще подумав – зануда якийсь, але чомусь його запам’ятав. Мабуть, через погляд: він у нього прямий, холодний. Наче ти перед ним жаба або ящірка… Правда, потім, коли ми ближче познайомились, я зрозумів, що помилявся. А тоді жартома якось запитав у хлопців: у вас що, всі нападники такі суворі? Ті тільки іржуть… Коли він сідав до мене сам, я з розмовами ніколи не ліз. Їдемо мовчки, слухаємо музику. Привіт – бувай, та й по всьому. Хлопці з команди казали, що він як футболіст…

– Стоп, Максиме! З цим якраз усе зрозуміло. Мене цікавлять його стосунки зі спиртним. Сильно вживав?

– Жодного разу не бачив його по-справжньому п’яним… Випити міг, але тільки тоді, коли я возив усю компанію по нічних клубах. Там важко стриматись, особливо коли свої ж із тебе приколюються. Вони ж усі скуті одним ланцюгом у команді…

«Розумник…– уже без злості подумав я.– Спостережливий, але чогось явно недоговорює».

– Дівчина в нього була?

– Гайдука ні з ким не бачив. Зрідка тільки возив цю трійцю: Сергія, його приятеля довгого… Стаса, здається, і його дружину Олесю. Тепер вона вдова… Ну а інші… Я тут усякого наслухався. Ні, про жінок він зі мною навіть не заговорював. Ні під газом, ні на тверезу голову. Та й з якої речі? Він мене наймав, платив за роботу… Іноді міг чимось поділитися, на кшталт: «Сьогодні, Максе, гра взагалі не йшла. Почувався на полі як останнє гівно…» А мені яка до того справа? У мене свої скелети по всіх шафах…

Я відвів погляд: у під’їзд заходила моя літня сусідка з поверху. Незмінне сіре пальто з каракулевим коміром, в обох руках – важезні сумки.

– Куди він найчастіше їздив?

– Найбільше роботи в мене було після матчів, особливо, коли вони вигравали. Тоді обов’язковий тур по клубах, або спершу – до ресторанчику, є тут один такий, не дуже помітний,– розігрітись, а потім – вечірка. За ніч могли кілька разів змінити місце, якщо стане нудно… Гайдук спочатку тримався з тими хлопцями, яких я й раніше возив, потім сам став телефонувати. Коли один – завжди адекватний, точний, серйозний. Звичні справи: з бази до міста, по магазинах, покупки, те-се, потім назад на базу… Вас, звичайно, смажене цікавить, але тут я вас розчарую. Ні повій на виклик, ні наркоти серйозної. Він, по-моєму, тільки від футболу й кайфував… А до людей у цілому ставився паскудно. Наче від кожного чекав підступу й намагався тримати дистанцію. Не знаю, чи був у нього хтось, кого б він по-справжньому любив. Мені принаймні про це нічого не відомо. З такими мені важко, я інакша людина, більш лінійний, чи що… А от чого він не любить – це я точно знаю. Хамства й фамільярності. І коли до нього лізли обніматися й фотографуватися фанати, налиті пивом по вуха, міг і послати, і навіть врізати. Не любив зустрічей з уболівальниками, усіляких там прес-клубів. Але якщо треба допомогти комусь – ніколи не жалів грошей. Охоче зустрічався тільки з дітьми й інвалідами. Дарував футболки, не йшов, доки кожен не одержить свій автограф… Він і зараз, схоже, не любить бути в центрі уваги…

– Майже янгол…

Мій сарказм таксист пропустив повз вуха.

– Пристойна людина, хоч і зірка.

– Припустімо. А чи були в нього якісь захоплення, особливі звички?

Макс раптово зам’явся.

– Ану-ану, не соромся! – глузливо підбадьорив його я.– На всю суму!

– Була одна фіґня… але Гайдук реально її приховував… Періодично він ганяв на треку. На байку.

Оцього я не очікував. Складно було уявити цього зовні врівноваженого й стриманого хлопця на швидкісній трасі.